Бандурка, її “родичі” й “сусіди” – кобза, торбан, бандура, гусла, ліра

Козак Мамай. 19 ст.   Відмінність між кобзою і бандурою
  Які інструменти сьогодні називають кобзами
  Торбан
  Види бандур
  Гусла
  Колісна ліра
  Висновки

Сьогодні поговоримо про місце “мамаївської” кобзи – бандурки – балабайки серед споріднених з нею музичних інструментів. І насамперед означимо відмінності між кобзою й бандурою, які сформувалися як цілком різні явища – за походженням, строєм і способом гри.

Відмінність між кобзою і бандурою

Кобза має серед своїх родичiв лютню, гiтару та iншi струннi щипковi iнструменти, на грифi яких струни ПРИТИСКАЮТЬСЯ. Тому кобзу можна легко відрізнити за наявністю накладки на грифі − з ладами чи без ладів.

Натомість гриф бандури не має додаткових нашарувань. За формою і призначенням старосвітська бандура спорiднена з давнiми шоломовидними гуслами i не розрахована на вкорочення струн пальцями лiвої руки.

Тож і тримають цi два iнструменти по-рiзному: кобзу трохи навскiс, як гiтару, а народну бандуру – вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всiх струнах обома руками.

Наприкінці 19-го − на початку 20-го століття відбулися стрімкі зміни в усталених конструкціях музичних інструментів. Займалися цим переважно зрячі аматори-українофіли, які прагнули наблизити кобзу і бандуру до європейської музики, “універсалізувавши” їх. Кобза одержує металеві лади і велику кількість приструнків, бандура частково хроматизується. Широко вживаються металеві кілочки. Саме від цього часу панує цілковите змішання понять “кобза” і “бандура”, оскільки розрізнити ці інструменти за зовнішнім виглядом стає все важче.


 

^ вгору

Які інструменти сьогодні називають кобзами

1. “Мамаївська” кобзабандурка – кругла балабайка.
Бандурка є різновидом кобзи, який традиційно в Україні мав побутове, “світське” призначення. Гра для себе, до співу й до танцю, простий мажорний стрій і усталений традиційний репертуар, що частково зберігся досьогодні – це і є головні ознаки бандурки, характерні для інструментів різної форми і з різною кількістю струн. Три- та чотириструнні бандурки називали ще балабайками.

Докладніше: Що таке бандурка і З історії бандурки – мамаївської кобзи в Україні.

В свою чергу, бандуркою можуть бути названі:

  • Власне бандурка – п’яти- або чотириструнний інструмент з гітароподібним корпусом і мажорним строєм, документально зафіксований у побуті українських виселенців на території Росії.
  • Розмаїття “мамаївських” кобз із незадокументованими назвами, різних форм і конструкцій, але, ймовірно, єдиного строю. Приклади:

    – народні картини “Козак Мамай” 18-го – І пол.19-го ст.,
    – малюнок Ріґельмана 1778-82 рр.,
    – акварель Федора Солнцева 1844 р.,
    – первісний інструмент Павла Конопленка-Запорожця 18-го чи 19-го ст.,
    – малюнок чотириструнної “балабайки козацької” з круглим корпусом у американській енциклопедії музичних інструментів 1888 року;
    – записи Ніколая Привалова кінця 19-го ст. про побутування в Україні чотириструнних бандурок-балабайок мажорного строю.

  • Альтернативні форми існування бандуркового строю в Україні: семиструнна гітара, перестроєна трикутна триструнна балабайка.
  • Наслідування та реконструкції кобз за мамаївською іконографією.

    Чимало прикладів походить з Київського Кобзарського Цеху:

    Гарна спроба реконструкції української кобзи за давнім “мамаївським” зображенням знайшлася на сторінці користувача LeszekCzarny: Kobza XVII w. >>

2. “Вересаївська” кобза.
Кобзар Остап Вересай з дружиною. 1873 Реконструйована у 1980-х роках київським майстром Миколою Будником “вересаївська” кобза історично пов’язана насамперед з епічним виконавством – і з репертуаром незрячих співців.

Інструмент названий за ім’ям власника – незрячого кобзаря Остапа Вересая. Має шiсть бунтів і шiсть приструнків. Таку кобзу, способи гри на ній і основний репертуар докладно описав ще на початку нашого століття Микола Лисенко. Відрізняє вересаївську кобзу від мамаївської насамперед короткий гриф (“ручка”) і зовнішня подібність до народної бандури. (Можливо, далося взнаки її побутування серед незрячих – про це див.нижче). Стрiй вересаївської кобзи також перегукується зi строєм традицiйної бандури; це дозволяє змiшувати виконавськi технiки, характернi для двох рiзних iнструментiв. А безладовий, як у скрипки, гриф дає можливiсть збагачувати виконання новими засобами й вiдтiнками.

Нині інструмент набирає популярності завдяки творчості відомих виконавців – Тараса Компаніченка, Едуарда Драча, Володимира Кушпета та інших. Виконавськi можливостi вересаївської кобзи в сучасній музиці далеко не вичерпанi.

3. Інші зразки традиційних кобз, зафіксовані в давніх малюнках та описах.
Прикладом тут може бути інструмент, що на ньому грав на початку 20-го століття незрячий кобзар з Полтавщини Трихон Магадин. Він мав не 6, а 5 струн на грифі (бунтів) і 6 приструнків. Порфирій Мартинович вказує, що спосіб гри тут був подібний до вересаївського: притискалося тільки два найтонші бунти.

3. “Вдосконалені” кобзи кін.19-го – поч.20-го ст. з великою кількістю приструнків.
Музейні збірки зберігають чимало кобз із великою кількістю приструнків. Ці зразки переважно датовані кінцем 19-го – початком 20-го століття. Приструнки роблять їх схожими на бандуру і дозволяють застосовувати бандурні прийоми гри, проте визначальною для такого інструмента все одно є спорідненість з лютнею – можливість вкорочувати струни на грифі.

4. Оркестрові кобзи.
Розробки радянського часу з штучним запозиченням строю струнно-смичкової групи. Всі, крім басових, добре надаються для перестроювання під бандурки.

Чотириструнні – прима, альт, тенор, бас – розроблені майстрами Іваном Скляром та Миколою Прокопенком у Києві.

П’ятиструнні – мала, середня й велика – конструкції майстра Василя Зуляка в Мельнице-Подільських виробничих експериментальних майстернях.

Чотириструнні кобзи кінця 20-го – початку 21-го століть, виготовлювані для оркестрових потреб різними майстрами – зокрема, Юлієм Збандутом.

5. Акомпануючі кобзи.
Започатковані київським майстром Миколою Прокопенком у 1960-70-х роках: семиструнна з традиційним “торбаново-бандурковим” строєм, шестиструнна та дванадцятиструнна зі строєм іспанської гітари. Власне, вони є “візуально-українськими” гітарами з овальним корпусом.

Приклад гри на 6-струнній акомпануючій кобзі >>
Приклад гри на 12-струнній акомпануючій кобзі >>

Нині акомпануючі кобзи виготовляє Львівська фабрика “Трембіта”.

Приклад гри на 6-струнній акомпануючій кобзі фабрики “Трембіта” >>
Приклад гри на 4-струнній басовій кобзі фабрики “Трембіта”>>

6. Т.зв. домри-кобзи.
Чотириструнні версії домри (піколло, прима, альт, тенор, бас), створені на початку 20-го століття для оркестрів народних інструментів і централізовано розповсюджувані за радянського часу в Україні через академічну музичну освіту. Стрій домрової групи в оркестрі аналогічний строю смичкової групи. Також сьогодні добре надаються для бандурок (крім басової й контрабасової).

7. Інші індивідуальні наслідування та реконструкції кобз з різними строями, найчастіше подібні до лютні.
Приклад – кобзи київського майстра Вадима Віксніна.


 

^ вгору

Торбан

Ще один давній “родич” кобзи й народної бандури – торбан. Він був поширений переважно серед козацької старшини та мiського люду i вийшов з ужитку ще в 19-му столiттi. На торбанi, за переказами, грали Iван Мазепа i Тарас Шевченко. Традиційно корпус торбана виготовляли з клепок, подібно до лютні. Докладний опис торбана був опублікований Миколою Лисенком 1892 року (PDF).

Торбан, як i панська бандура (див.нижче), має багато пристрункiв i додаткову голiвку на грифi для контр-басiв.

Починаючи з другої половини 1980-х років, торбан був реконструйований київськими майстрами за участю, зокрема, Миколи Будника та Київського Кобзарського Цеху.

Відродження давніх способів гри на цьому інструменті розпочав у Києві викладач Стрітівської вищої школи кобзарського мистецтва, один із засновників відомого ВІА “Кобза” Володимир Кушпет. Друкованим результатом першого десятиліття його праці став “Самовчитель гри на старосвітських музичних інструментах: кобза О.Вересая, бандура Г.Ткаченка, торбан Ф.Відорта” – К., 1997 (DJVU).


 

^ вгору

Види бандур

1. Традицiйна (дiатонiчна) народна бандура, яку часом називають ще старосвітською.
Георгій Ткаченко Класична діатонічна народна бандура, якою володів Георгiй ТКАЧЕНКО [1898–1993] – вiдомий бандурист, засновник Київського Кобзарського Цеху, що переймав науку вiд традицiйних кобзарiв ще на початку нашого столiття – має 5 довгих струн (басів) і 16 коротких (приструнків). Саме цей інструмент послугував прототипом для відродження народної бандури в Києві наприкінці 20-го століття. Нині він зберігається в Державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва.

Бандурі Георгія Ткаченка властива особлива виразність звучання й кришталева прозорість акордів і перегр. Майстер Микола Будник свого часу наголошував, що звук бандури має бути кришталевий, дзвінкий і короткий, щоб відлуння не заважало швидкій зміні акордів.

Класичний спосіб гри на такому інструменті – обома руками по всiх струнах – називають зiнькiвським або харкiвським, на вiдмiну вiд академізованого чернiгiвського (бандура розвернена ліворуч, лiва рука грає тiльки на басах, а права – тiльки на приструнках). Зіньківсько-харківський спосіб гри дозволяє ефективно використовувати увесь діапазон народної бандури – 4 октави.

Прикметно, що на жодному з відомих зображень Мамая – “Козака-бандуриста” – ще від 18-19 століть немає зображення такої бандури, хоч музейні збірки й етнографічні замальовки різних авторів засвідчують вельми давнє її побутування. Ймовірно, старосвітська бандура (як і візуально споріднені з нею кобзи Остапа Вересая, Трихона Магадина та інших співців) у давнину могла належати виключно незрячим носіям епічної традиції, а для побутового музикування використовувалася хіба в поодиноких випадках. Козак Мамай з народної картини не є ані незрячим, ані епічним співцем – це воїн, що відпочиває. Тому й інструмент в його руках інший – звичайний, побутовий (див.вище про бандурку).

Сучасні традиційні бандури з Київського Кобзарського Цеху:

2. Панська бандура.
Cпрощена версія торбана, що побутувала у світському, переважно панському та міщанському середовищі. Рiзняться вони мiж собою, як i кобза з народною бандурою, способами гри: на грифi торбана струни можна притискати, на грифi панської бандури – нi. Окрім того, панську бандуру частіше робили довбаною, а не клепаною.

Панські бандури традиційно були діатонічні, але від кінця 19 – початку 20 ст. також зазнавали хроматизації – часткової чи повної.

3. “Вдосконалена” (хроматизована) бандура.
Такі інструменти активно побутували в Україні від кінця 19-го до середини 20-го століть. Це могли бути як новозроблені зразки, так і давніші народні та панські бандури, до яких добито металеві кілочки – зазвичай лише для часткового хроматизування звукоряду.

4. Академічна бандура.
Концертний хроматичний інструмент вагою 8-12 кг, з перемикачами півтонів або без них, розповсюджений в Україні й за кордоном протягом 20-го століття. Від 1954 року багато таких бандур виготовила Чернігівська фабрика музичних інструментів.

Ця найрозповсюдженіша версія – конструкція київського майстра Івана Скляра – має дуже мало спільного з народною бандурою: традиційну бандурну музику на ній відтворити неможливо. Граючи на такому інструменті – без перемикачів чи з перемикачами по верхній брямці – музикант має ліву руку “прив’язаною” до грифа, а отже вона ходить тільки по басах, у той час як права – по приструнках. Георгій Ткаченко вказував, що такий спосіб гри, названий “чернігівським”, не властивий традиційному виконавству – він є пiзнiшим i походить вiд зрячих аматорiв-бандуристів, які здавна прагнули хроматизувати традиційну бандуру.

Сьогодні в Україні академічні бандури виробляє тільки львівська фабрика “Трембіта”.

Ще один варіант – академічна бандура “харківського” типу – інструмент, у якому перемикачі розташовано не біля верхньої, а біля нижньої брямки. Це дає змогу грати по всіх струнах лівою рукою, як у старосвітській бандурі, а отже універсалізувати та поєднувати різні виконавські техніки. Такі зразки виготовлялися десь від середини 20-го століття.

Чудовий приклад – академічна панська бандура “харківського” типу 1950 р. з музейної збірки Національного Музичного Музею при Університеті Північної Дакоти (США).

Сьогодні академічні “харківські” бандури виготовляють у Львові та за кордоном. Успішним є й досвід відомого бандуриста й дослідника Віктора Мішалова щодо переробки чернігівських бандур радянського часу з перемикачами вгорі на “харківські”. Докладніше про цей інструмент див. у працях та виступах В.Мішалова, зокрема ось тут: Концерт бандуриста Віктора Мішалова 23 жовтня 2013 року в Музеї Івана Гончара.


 

^ вгору

Гусла

Гусла клавіроподібні До найдавнiших iнструментiв, якi побутували на територiї України, слiд вiднести також гусла. З часiв Київської Русi вони проiснували у побутi, ймовiрно, аж до 18-19 ст.: Пантелеймон Кулiш у своїх “Записках о Южной Руси” стверджував, що в 1853 р. йому доводилося бачити спiвця-гусляра.

Відомі три рiзновиди гусел: шоломовиднi (“псалтиреві”), новгородські криловидні (“словіші”) та клавiроподiбнi. Останнi – стацiонарнi, прямокутної форми – були сконструйованi у 16-17-му ст. на основi двох перших і використовувалися в Україні переважно в міському побуті.

На спорідненість народної бандури з давнiми шоломовидними гуслами переконливо вказував Георгій Ткаченко. Справді, додати до гусел два-три баси і розвернути їх до слухача – от і буде бандура.

Давньої традиції побутування гусел-“словішів”, реконструйованих на початку 1990-х років майстром Миколою Будником, в Україні не зафіксовано.


 

^ вгору

Ліра

Колісна ліра. Поч.20 ст. Близькою за побутуванням і призначенням, але дуже відмінною від попередніх інструментів за конструкцією є колісна ліра – ще один інструмент, з яким ходили мандрівні співці. Відома у Західній Європi ще з 8-9-го ст., ліра прийшла в Україну десь близько 15-16-го ст. З лірою ходили найчастіше незрячі – чоловіки, а іноді й жінки, співаючи переважно духовний репертуар – церковні й народні псальми. Рідше грали свiтськi мелодiї, у т.ч. й до танцю.

Лiрницька традицiя тiсно переплелася з кобзарською, десь від початку 20-го століття частково запозичивши й епічний репертуар кобзарiв. Але якщо епічну традицію в супроводі бандури й кобзи знала переважно Лiвобережна – Гетьманська Україна, то духовний спів під лiру – i Полiсся, й Карпати.

Колiщатко у правiй частинi лiри вiдiграє роль безперервного смичка, видобуваючи звук з 2 – 4 струн. На однiй струнi – спiваницi – лiрник, перебираючи клавiшi пальцями лiвої руки, грає мелодiю, iншi ж – бурдоннi – дають постiйне звучання квiнти. Хто хоч раз почув лiру, завжди безпомилково її впiзнаватиме.


 

^ вгору

Висновки

Що ж об’єднує всі ці інструменти?

По-перше, певна самодостатність у межах української музичної традиції: можливість грати мелодію й супровід одночасно. Такий інструмент не потребує поруч ніяких інших, як то було заведено, скажімо, у троїстій музиці. Пізніші міські тенденції до створення ансамблів і капел бандуристів не беремо до уваги, оскільки це не є явища народного побуту. Та й інструменти в таких ансамблях були і є, як правило, хроматизовані чи академічні.

По-друге, у народному варіанті – це все інструменти бардів, і всі вони пристосовані до того, щоб скрізь супроводжувати свого господаря; хіба що торбан трохи вирізняється габаритами й складністю.

По-третє, без цих інструментів неможливо собі уявити музичну культуру українців – і всі вони є дуже цікавими для опанування сьогодні.

Отже, граймо своє, на своєму – і по-своєму! :)