• Які інструменти сьогодні називають кобзами
• Торбан
• Види бандур
• Гусла
• Колісна ліра
• Висновки
Сьогодні поговоримо про місце “мамаївської” кобзи – бандурки – балабайки серед споріднених з нею музичних інструментів. І насамперед означимо відмінності між кобзою й бандурою, які сформувалися як цілком різні явища – за походженням, строєм і способом гри.
Відмінність між кобзою і бандурою
Кобза має серед своїх родичiв лютню, гiтару та iншi струннi щипковi iнструменти, на грифi яких струни ПРИТИСКАЮТЬСЯ. Тому кобзу можна легко відрізнити за наявністю накладки на грифі − з ладами чи без ладів.
Натомість гриф бандури не має додаткових нашарувань. За формою і призначенням старосвітська бандура спорiднена з давнiми шоломовидними гуслами i не розрахована на вкорочення струн пальцями лiвої руки.
Тож і тримають цi два iнструменти по-рiзному: кобзу трохи навскiс, як гiтару, а народну бандуру – вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всiх струнах обома руками.
Наприкінці 19-го − на початку 20-го століття відбулися стрімкі зміни в усталених конструкціях музичних інструментів. Займалися цим переважно зрячі аматори-українофіли, які прагнули наблизити кобзу і бандуру до європейської музики, “універсалізувавши” їх. Кобза одержує металеві лади і велику кількість приструнків, бандура частково хроматизується. Широко вживаються металеві кілочки. Саме від цього часу панує цілковите змішання понять “кобза” і “бандура”, оскільки розрізнити ці інструменти за зовнішнім виглядом стає все важче.
Які інструменти сьогодні називають кобзами
| 1. | “Мамаївська” кобза – бандурка – кругла балабайка. |
Бандурка є різновидом кобзи, який традиційно в Україні мав побутове, “світське” призначення. Гра для себе, до співу й до танцю, простий мажорний стрій і усталений традиційний репертуар, що частково зберігся досьогодні – це і є головні ознаки бандурки, характерні для інструментів різної форми і з різною кількістю струн. Три- та чотириструнні бандурки називали ще балабайками.
В свою чергу, бандуркою можуть бути названі:
|
|
| 2. | “Вересаївська” кобза. |
Інструмент названий за ім’ям власника – незрячого кобзаря Остапа Вересая. Має шiсть бунтів і шiсть приструнків. Таку кобзу, способи гри на ній і основний репертуар докладно описав ще на початку нашого століття Микола Лисенко. Відрізняє вересаївську кобзу від мамаївської насамперед короткий гриф (“ручка”) і зовнішня подібність до народної бандури. (Можливо, далося взнаки її побутування серед незрячих – про це див.нижче). Стрiй вересаївської кобзи також перегукується зi строєм традицiйної бандури; це дозволяє змiшувати виконавськi технiки, характернi для двох рiзних iнструментiв. А безладовий, як у скрипки, гриф дає можливiсть збагачувати виконання новими засобами й вiдтiнками. Нині інструмент набирає популярності завдяки творчості відомих виконавців – Тараса Компаніченка, Едуарда Драча, Володимира Кушпета та інших. Виконавськi можливостi вересаївської кобзи в сучасній музиці далеко не вичерпанi. 
|
|
| 3. | Інші зразки традиційних кобз, зафіксовані в давніх малюнках та описах. |
Прикладом тут може бути інструмент, що на ньому грав на початку 20-го століття незрячий кобзар з Полтавщини Трихон Магадин. Він мав не 6, а 5 струн на грифі (бунтів) і 6 приструнків. Порфирій Мартинович вказує, що спосіб гри тут був подібний до вересаївського: притискалося тільки два найтонші бунти.
|
|
| 4. | “Вдосконалені” кобзи кін.19-го – поч.20-го ст. з великою кількістю приструнків. |
Музейні збірки зберігають чимало кобз із великою кількістю приструнків. Ці зразки переважно датовані кінцем 19-го – початком 20-го століття. Приструнки роблять їх схожими на бандуру і дозволяють застосовувати бандурні прийоми гри, проте визначальною для такого інструмента все одно є спорідненість з лютнею – можливість вкорочувати струни на грифі.
|
|
| 5. | Оркестрові кобзи. |
| Розробки радянського часу з штучним запозиченням строю струнно-смичкової групи. Всі, крім басових, добре надаються для перестроювання під бандурки.
Чотириструнні – прима, альт, тенор, бас – розроблені майстрами Іваном Скляром та Миколою Прокопенком у Києві. 
П’ятиструнні – мала, середня й велика – конструкції майстра Василя Зуляка в Мельнице-Подільських виробничих експериментальних майстернях. 
Чотириструнні кобзи кінця 20-го – початку 21-го століть, виготовлювані для оркестрових потреб різними майстрами – зокрема, Юлієм Збандутом. 
|
|
| 6. | Акомпануючі кобзи. |
Започатковані київським майстром Миколою Прокопенком у 1960-70-х роках: шестиструнна, семиструнна й восьмиструнна з традиційним “торбаново-бандурковим” строєм. Згодом як наслідування з’явилися шестиструнні та дванадцятиструнні кобзи зі строєм іспанської гітари. Власне, вони є “візуально-українськими” гітарами з овальним корпусом.
Нині акомпануючі кобзи виготовляє Львівська фабрика “Трембіта”. 
|
|
| 7. | Т.зв. домри-кобзи. |
| Чотириструнні версії домри (піколло, прима, альт, тенор, бас), створені на початку 20-го століття для оркестрів народних інструментів і централізовано розповсюджувані за радянського часу в Україні через академічну музичну освіту. Стрій домрової групи в оркестрі аналогічний строю смичкової групи. Також сьогодні добре надаються для бандурок (крім басової й контрабасової).
|
|
| 8. | Інші індивідуальні наслідування та реконструкції кобз з різними строями, найчастіше подібні до лютні. |
Приклад – кобзи київського майстра Вадима Віксніна.
|
Торбан
Ще один давній “родич” кобзи й народної бандури – торбан. Він був поширений переважно серед козацької старшини та мiського люду i вийшов з ужитку ще в 19-му столiттi. На торбанi, за переказами, грали Iван Мазепа i Тарас Шевченко. Традиційно корпус торбана виготовляли з клепок, подібно до лютні. Докладний опис торбана був опублікований Миколою Лисенком 1892 року (PDF).
Торбан, як i панська бандура (див.нижче), має багато пристрункiв i додаткову голiвку на грифi для контр-басiв.
Починаючи з другої половини 1980-х років, торбан був реконструйований київськими майстрами за участю, зокрема, Миколи Будника та Київського Кобзарського Цеху.
Відродження давніх способів гри на цьому інструменті розпочав у Києві викладач Стрітівської вищої школи кобзарського мистецтва, один із засновників відомого ВІА “Кобза” Володимир Кушпет. Друкованим результатом першого десятиліття його праці став “Самовчитель гри на старосвітських музичних інструментах: кобза О.Вересая, бандура Г.Ткаченка, торбан Ф.Відорта” – К., 1997 (DJVU).
Види бандур
| 1. | Традицiйна (дiатонiчна) народна бандура, яку часом називають ще старосвітською. |
Бандурі Георгія Ткаченка властива особлива виразність звучання й кришталева прозорість акордів і перегр. Майстер Микола Будник свого часу наголошував, що звук бандури має бути кришталевий, дзвінкий і короткий, щоб відлуння не заважало швидкій зміні акордів. Класичний спосіб гри на такому інструменті – обома руками по всiх струнах – називають зiнькiвським або харкiвським, на вiдмiну вiд академізованого чернiгiвського (бандура розвернена ліворуч, лiва рука грає тiльки на басах, а права – тiльки на приструнках). Зіньківсько-харківський спосіб гри дозволяє ефективно використовувати увесь діапазон народної бандури – 4 октави. 
Прикметно, що на жодному з відомих зображень Мамая – “Козака-бандуриста” – ще від 18-19 століть немає зображення такої бандури, хоч музейні збірки й етнографічні замальовки різних авторів засвідчують вельми давнє її побутування. За влучним припущенням Назара Божинського, ймовірно, старосвітська бандура (як і візуально споріднені з нею кобзи Остапа Вересая, Трихона Магадина та інших співців) у давнину могла належати виключно незрячим носіям епічної традиції, а для побутового музикування використовувалася хіба в поодиноких випадках. Козак Мамай з народної картини не є ані незрячим, ані епічним співцем – це воїн, що відпочиває. Тому й інструмент в його руках інший – звичайний, побутовий (див.вище про бандурку). Сучасні традиційні бандури з Київського Кобзарського Цеху:
|
|
| 2. | Панська бандура. |
Cпрощена версія торбана, що побутувала у світському, переважно панському та міщанському середовищі. Рiзняться вони мiж собою, як i кобза з народною бандурою, способами гри: на грифi торбана струни можна притискати, на грифi панської бандури – нi. Окрім того, панську бандуру частіше робили довбаною, а не клепаною.
Панські бандури традиційно були діатонічні, але від кінця 19 – початку 20 ст. також зазнавали хроматизації – часткової чи повної. |
|
| 3. | “Вдосконалена” (хроматизована) бандура. |
| Такі інструменти активно побутували в Україні від кінця 19-го до середини 20-го століть. Це могли бути як новозроблені зразки, так і давніші народні та панські бандури, до яких добито металеві кілочки – зазвичай лише для часткового хроматизування звукоряду.
|
|
| 4. | Академічна бандура. |
Концертний хроматичний інструмент вагою 8-12 кг, з перемикачами півтонів або без них, розповсюджений в Україні й за кордоном протягом 20-го століття. Від 1954 року багато таких бандур виготовила Чернігівська фабрика музичних інструментів.
Ця найрозповсюдженіша версія – конструкція київського майстра Івана Скляра – має дуже мало спільного з народною бандурою: традиційну бандурну музику на ній відтворити неможливо. Граючи на такому інструменті – без перемикачів чи з перемикачами по верхній брямці – музикант має ліву руку “прив’язаною” до грифа, а отже вона ходить тільки по басах, у той час як права – по приструнках. Георгій Ткаченко вказував, що такий спосіб гри, названий “чернігівським”, не властивий традиційному виконавству – він є пiзнiшим i походить вiд зрячих аматорiв-бандуристів, які здавна прагнули хроматизувати традиційну бандуру. Сьогодні в Україні академічні бандури виробляє тільки львівська фабрика “Трембіта”. 
Ще один варіант – академічна бандура “харківського” типу – інструмент, у якому перемикачі розташовано не біля верхньої, а біля нижньої брямки. Це дає змогу грати по всіх струнах лівою рукою, як у старосвітській бандурі, а отже універсалізувати та поєднувати різні виконавські техніки. Такі зразки виготовлялися десь від середини 20-го століття. Чудовий приклад – академічна панська бандура “харківського” типу 1950 р. з музейної збірки Національного Музичного Музею при Університеті Північної Дакоти (США). Сьогодні академічні “харківські” бандури виготовляють у Львові та за кордоном. Успішним є й досвід відомого бандуриста й дослідника Віктора Мішалова щодо переробки чернігівських бандур радянського часу з перемикачами вгорі на “харківські”. Докладніше про цей інструмент див. у працях та виступах В.Мішалова, зокрема ось тут: Концерт бандуриста Віктора Мішалова 23 жовтня 2013 року в Музеї Івана Гончара. 
|
Гусла
Відомі три рiзновиди гусел: шоломовиднi (“псалтиреві”), новгородські криловидні (“словіші”) та клавiроподiбнi. Останнi – стацiонарнi, прямокутної форми – були сконструйованi у 16-17-му ст. на основi двох перших і використовувалися в Україні переважно в міському побуті.
На спорідненість народної бандури з давнiми шоломовидними гуслами переконливо вказував Георгій Ткаченко. Справді, додати до гусел два-три баси і розвернути їх до слухача – от і буде бандура.
Давньої традиції побутування гусел-“словішів”, реконструйованих на початку 1990-х років майстром Миколою Будником, в Україні не зафіксовано.
Ліра
Лiрницька традицiя тiсно переплелася з кобзарською, десь від початку 20-го століття частково запозичивши й епічний репертуар кобзарiв. Але якщо епічну традицію в супроводі бандури й кобзи знала переважно Лiвобережна – Гетьманська Україна, то духовний спів під лiру – i Полiсся, й Карпати.
Колiщатко у правiй частинi лiри вiдiграє роль безперервного смичка, видобуваючи звук з 2 – 4 струн. На однiй струнi – спiваницi – лiрник, перебираючи клавiшi пальцями лiвої руки, грає мелодiю, iншi ж – бурдоннi – дають постiйне звучання квiнти. Хто хоч раз почув лiру, завжди безпомилково її впiзнаватиме.
Висновки
Що ж об’єднує всі ці інструменти?
По-перше, певна самодостатність у межах української музичної традиції: можливість грати мелодію й супровід одночасно. Такий інструмент не потребує поруч ніяких інших, як то було заведено, скажімо, у троїстій музиці. Пізніші міські тенденції до створення ансамблів і капел бандуристів не беремо до уваги, оскільки це не є явища народного побуту. Та й інструменти в таких ансамблях були і є, як правило, хроматизовані чи академічні.
По-друге, у народному варіанті – це все інструменти бардів, і всі вони пристосовані до того, щоб скрізь супроводжувати свого господаря; хіба що торбан трохи вирізняється габаритами й складністю.
По-третє, без цих інструментів неможливо собі уявити музичну культуру українців – і всі вони є дуже цікавими для опанування сьогодні.
Отже, граймо своє, на своєму – і по-своєму! :)
