Кобзарські музичні інструменти: давнина і сучасність

Катерина МІЩЕНКО

Виставка під такою назвою відбулася в травні 2010 року під час проведення Фестивалю української епічної традиції “КОБЗАРСЬКА ТРІЙЦЯ – 2010″ у Національному центрі народної культури “Музей Івана Гончара”.

На виставці були представлені репродукції народного живопису та інструментів з нього в приблизно-реальних розмірах – а поруч живі інструменти майстрів Київського Кобзарського Цеху, зроблені за традиційними зразками. Ілюстративну основу виставки виготовили Михайло МАТІЙЧУК та Іван КУШНІР.

Віртуальну публікацію ми доповнили позавиставковими матеріалами, зокрема світлинами кобз, реконструйованих і виготовлених у 1960-70-і роки майстрами Миколою Прокопенком, Василем Зуляком та Іваном Скляром (збірка Національного музею народної архітектури та побуту України).

Як зазначає дослідник кобзарства Кость Черемський, “в українській культурі з давніх-давен природньо співіснували кобзарство і бандурництво. Перше – духовно-мистецька традиція з особливим світоглядом і стилем життя, а друге − світське музикування, поширене серед інтеліґенції та селян. У XVII-XVIII ст. мало не в кожній українській хаті були кобзи. Грали на традиційних інструментах козаки й представники української еліти. 1775 року Запорозьку Січ було ліквідовано, і все менше козаків та старшини грали на кобзах, але продовжувала існувати кобзарська духовна традиція – незрячі співці нагадували про козацькі вольності…”

І неодмінними супутниками кобзарів та світських музикантів були і є бандура й кобза. Їх вигляд досить умовно, але переконливо відтворений у народному живопису.

Інструмент, з яким малювали Козака Мамая − КОБЗА. У народі він здавна мав ще й іншу назву − бандурКа. Незважаючи на розмаїття форм, можна говорити про спорідненість Мамаєвого інструменту з лютнею – і за формою, і за способом гри: на ручці (грифі) тут струни притискаються.

Маємо поки що лише одне свідчення про стрій мамаївського інструмента, віднайдене п.Ігорем ШРАМКОМ: російський дослідник Микола Привалов [1868−1928] зафіксував серед уральських козаків − вихідців з України стрій та спосіб гри на бандурці – невеликому п’ятиструнному інструменті з гітароподібним корпусом, зображення яких нерідко бачимо на давніх картинах “Козак Мамай”. Стрій його подібний до строю семиструнної гітари (без 5 і 7 басів); можливо, саме бандурка і є її безпосереднім “предком”…

Знайдені в 1970-х роках Ігорем Шрамком у закарпатських гуцулів ручні баси ХІХ ст. не випадково нагадали академікові Платону Білецькому один з різновидів мамаївського інструмента – див. галерею нижче:

За цими матеріалами майстер і музикант Олексій КАБАНОВ 2010 року виготовив кобзу-бандурку з гітароподібним корпусом. Окрім світлини, даємо тут кілька секунд звучання цієї бандурки в руках самого автора (mp3):

Водночас власне БАНДУРА, за влучною гіпотезою Назара Божинського, належала насамперед до традиції незрячих співців. Вона близько споріднена з давніми шоломовидними гуслами, на яких струни не притискаються. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, коли бандуру опанували вже й світські музиканти, з’явилися сюжети народних картинок, у яких бачимо зображення народної бандури – такої, якою вона була протягом століть.

Інші світлини з виставкової експозиції:

Інструменти, виготовлені цеховими майстрами, звучать сьогодні й на сцені, і у дружньому колі, і при битій дорозі. І в них живе українська традиція – музична, епічна, кобзарська…