За публікацією: Ігор ШРАМКО. Українські народні музичні інструменти в Музеї народної архітектури та побуту УРСР [Фрагмент статті] / Традиційна бандура: минуле, сучасне, майбутнє // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. – Київ: НЦНК “Музей Івана Гончара”, 2016. – С.199-214. – PDF.
Пропонована стаття – один з розділів ґрунтовного огляду збірки музичних інструментів Національного музею народної архітектури та побуту України – написана у 1970-ті роки, але нині офіційно публікується вперше. Її автор, Ігор Костянтинович ШРАМКО [1938–2010] протягом тривалого часу збирав і опрацьовував цю колекцію. Виділення в тексті зроблені нами.
[…]
В часі однієї з експедицій 1975 року нами було виявлено у Рахівському районі Закарпатської обл. інструмент, який у реґіональному ансамблі із скрипкою (яку там називають “гуслі”) та сопілкою, або скрипкою і барабаном (який там називають “бубен”) виконує функцію басу. Званий місцевими жителями “ручні баси”, він нині “робиться” з фабричної гітари-“семиструнки”, з якої знімають п’ять верхніх струн, вистроюючи дві залишені у квінту. Грають на “ручних басах” плектром, поставивши їх вертикально на стегно лівої ноги.
Колись, розповідають старожителі, інструмент цей, роблений місцевими майстрами з явора, смереки та граба, мав п’ять струн з кінського волосу і був незамінний до співу. Було й так, що інструмент мав три струни, з яких найтонша називалась “жінка”, найтовща − “чоловік”, а середня − “двоє”, і вживався як до співу, так і до танцю. Саме такий зразок було придбано нами, щоправда на час придбання використовувались на ньому дві струни.
Певно, на цьому ми б і поставили крапку, якби не зауваження відомого мистецтвознавця, професора Платона Білецького, який, побачивши цей інструмент у нашому Музеї, сказав, що зображення подібного йому доводилось бачити на давніх картинах з традиційним сюжетом “Козак Мамай”.
Досі про гітару в українському народному побуті майже ніхто не згадував, не помічав, ба навіть і назви такої не подибуємо в наших піснях, казках, думах. Певно, тому у наших дослідників навіть думки не виникало про існування її в давньому народному музикуванні. Ось тому, мабуть, і знаходимо у книжці Гната Хоткевича “Музичні інструменти українського народу” (ДВУ, Харків, 1930 р.) такий розділ: “Квінтарна. Що це таке − невідомо. Може, навіть і не музичний інструмент, хоч назва ніби походить з музичного терміну. Згадку про квінтарну я здибав лише у О.Левицького: описуючи двір українського шляхтича ХVІ в., автор каже, що в спальні господаря звичайно висіла на стіні “квинтарна й кобза турецкая” (Ганна Монтовт, “Киевская старина”, 1883, І, 97)”.
Приходиться дивуватись Хоткевичевій інтуїції, бо ж “квінтарна” − то дійсно музичний інструмент. Звертання до історичних джерел пояснить нам, що це назва п’ятиструнної гітари, малюнок і опис якої, як інструменту давно вживаного, з традиціями виконавства у побуті багатьох народів світу, подає нам славетний музиколог Преторіус у своїй, друкованій у 1614-1619 роках, книжці. Наведемо тут лише кілька рядків з неї, цитуючи за роботою О.Фамінцина “Домра и сродные ей музыкальные инструменты русского народа” (СПБ, 1891): “…квинтерны имеют по пять хоров струн (п’ять подвійних струн − І.Ш.), а употребляют их в Италии комедианты или шуты только для бренчания. При звуке их они поют вилланелли (селянські пісні − І.Ш.) и другие дурацкие, пустые песни. Тем не менее, однако, с сопровождением квинтерны могут исполнятся хорошим певцом и другие изящные, грациозные и приятные песни”.
У музеї Брюссельської консерваторії є гітара ХVII ст. з Італії, резонатор якої звичайної вісімкоподібної форми з пласкою нижньою декою, струн має п’ять (двійних). Такою гітара лишилась десь до середини ХVIII ст., коли двійні струни почали заміняти на одинарні, а кількість їх збільшилась до шести. На початку XIX ст. А.Сіхра ввів у побут Росії семиструнну гітару з так званим “російським строєм”.
Україна, маючи надзвичайно багатий народний інструментарій, ніколи не стояла осторонь шляхів світової культури, ніколи не цуралась її надбань, ось тому ми знаходимо п’ятиструнну гітару у волинській господі ХVІ ст., де вона також звична, як і кобза, бачимо цей інструмент у Карпатах, на давніх творах українського живопису з традиційним сюжетом.
Однак, якщо такий інструмент віддавна, принаймні з ХVІ ст., існував у музичному побуті українського народу, то чому ж тоді “квінтерни” чи “гітари” не стрічаємо в наших народних піснях, думах, казках, приказках, а з подібних струнових лише “кобзи”, “бандури”, та от іще ніби пестливе − “бандурка”. (“Ой по горах, по долинах, по широких українах − ой там козак походжає, у бандурку виграває”). Цю назву “бандурка” стрічаємо і у давніх піснях Галицької та Угорської Русі − західних українських землях. Тут доречно згадати, що за твердженням де-Воллана “до ХVII сторіччя особливою любов’ю верховинців користувались ліра і бандура”. (Г. де-Воллан. Угро-русские песни. 17 стор.). Зауважимо, що минулого року нами було виявлено у Путильському районі Чернівецької області давній центр виробництва карпатських лір. Саме тут вони побутували у своїх напрочуд довершених, традиційних формах, матеріалі та декорі, які були втрачені по інших регіонах України.
А що ж “бандура” (чи може “бандурка”), про яку говорить де-Воллан?
Щодо назв музичних інструментів, то в Україні “кобзою” називали і клавішну ліру, і дуду (рос. − “волинка”), і бандуру, окрім інших лютнеподібних. “Бандурою” ж називали інструмент з ладами й без них, роблений з двох пласких дек та обичайки; була в скарбах Самойловича “бандура з розних дерев полосами, составленная с костьми о семи струнах”, і були довбані з червоної верби з тридцятьма струнами. А було, що бандурою називали інструмент без приструнків, з самими лише струнами по ручці і з ладами. Це “бандура”. А що ж таке “бандурка”? Чи це просто зменшувальна форма і значить “мала бандура”, чи це якийсь інший інструмент?
- Привалов Николай Иванович. Тамбуровидные музыкальные инструменты русского народа. Очерк их происхождения, появления на Руси и существования (домра, балалайка, лютня, кобза, бандура, бандурка, торбан, мандолина, гитара). Историческое исследование. – “Известия С.-Петербургского общества музыкальных собраний”. – 1905, апрель-июнь. – 1906, февраль. – PDF.
Стрій подано такий (починаючи знизу): соль малої октави, ре − соль − сі − ре першої октави. Ось у який спосіб грають на цьому інструменті (цитуємо за М. Приваловим: “…три верхние струны прижимаются как на гитаре, пальцем указательным, средним, безымяяным (и иногда мизинцем) левой руки; но два баса никогда не укорачиваются, указательным пальцем правой руки производится общее по всем струнам бряцание (движением кисти) как на балалайке. Следовательно, в то же время, как левою рукою нажимаются разные аккорды на струнах до − ми − соль, басы до − соль всегда звучат по всей длине, давая однообразное сопровождение в интервале квинты.
На ручних басах лишено саме ту квінту, яка постійно звучить на бандурці, і грають на них тим же штрихом − не смичком чи щипком, а “бряцанием” плектром по двох струнах.
Що ж до “лопатки” − голівки з “фантастичним завитком” бандурки, то така форма голівки є чи не домінуючою у бандур багатьох регіонів України, і у фондах нашого музею є чимало таких зразків.
Щодо триструнного варіанту карпатської “гітари”, то можна гадати, що в даному випадку було лишено три верхні струни, а бурдонна квінта звучала на якомусь іншому інструменті. Певним доказом тому може бути вокальне визначення функцій струн, якщо згадати чи не аналогічну з цього погляду назву першої струни п’ятиструнної квінтерни, яку українською мовою можна перекласти як “співавши”.
Згадаємо, хто ж такі уральські козаки, в побуті яких М.Привалов знайшов п’ятиструнну гітарку-бандурку-“квінтарну”? З цього приводу О.Рігельман у своєму дослідженні “Летописное повествование о Малой Руси и ея народе и козаках вообще…” писаному в 1785-1786 рр., говорить таке (цитуємо за московським виданням 1847 року, стор. 101): “…Прочие же козаки произошли началом от их же малороссийских, то есть, Черкасских украинских козаков, как в сей летописной повести описывается, от 16 столетия: первые Донские, перешед ради утеснения своего, из-за Днепра, от города Черкас, к реке Дону, там стан свой утвердили, и город себе потом, с тем же именем, Черкаской, построили, и в подданство Российское, царю Ивану Васильевичу, в 1549 году, добровольно отдалися. От сих уже произошли через отшатившихся от них, в 1576 году, для воровства на Волгу, и оттоль в Сибирь зашедшие, и царство Сибирское завоевавшие, от 1581 года козаки сибирские. Другие ж в то время на Яик, что ныне Урал, реку ж зашедшие Яицкие, ныне ж Уральские, назывались…”.
М.Привалов, не виключаючи повністю можливість занесення “бандурки” козаками, дає, однак, таке пояснення: “Депо в том, что в начале XIX ст. множество крепостных крестьян было куплено в Малороссии уральскими заводчиками (главным образом Демидовым) для колонизации Пермского и Екатеринбургского края. Малороссы долго еще жили обособленною жизнью и внесли в быт края много своих песен, поверий и народних обычаев. Вероятно, они принесли с собою музыкальные инструменты (как, например, малороссы в Самарской губернии) и хотя бандур в Пермской губернии теперь уже нет, но названье это очень часто там присваивается гитаре, под влиянием, очевидно, малорусского духа“.
Щодо сказаного Приваловим, то згадавши, що у XIX ст. гітари мали шість, а в Росії й сім струн, підкреслимо факт існування п’ятиструнної бандурки-гітари в побуті уральських поселенців. У цих приваловських рядках для нас найціннішим є свідчення, що “под влиянием малорусского духа” гітару названо “бандурою”, а маленьку гітару − принесену “козаками мамаями” до Уралу ще в ХVІ ст., − “бандуркою”. Отже знайдені ручні баси можна вважати реліктом квінтерни, тої оспіваної народом “бандурки”, яка доховалась аж до початку XX ст. в Уральських горах. До речі, на картині “Козак Мамай”, про яку говорив професор П.Білецький, зображено один з різновидів гітари, так звану віуелу, розквіт мистецтва гри на якій припадав на ХVІ-ХVII ст.
Чимало балалайок зберігається у наших фондах. Цей один з популярних українських народних інструментів мав в Україні міцні і давні традиції виробництва, про що свідчать і ті написи, зроблені майстрами у своїх виробах, і невимушеність форм, і декор голівок, і численні факти історії, про які говорять на сторінках своїх досліджень відомі інструментознавці, зокрема, згадуваний і цитований нами М.Привалов…
[…]
Повний текст статті див. тут: Українські народні музичні інструменти в МНАП УРСР − Ігор ШРАМКО, 1970-і рр.
