ПРО ПОХОДЖЕННЯ БАНДУРКИ – Ярослав ЯЩУК

Як здається, на сьогодні ще не було жодної публікації, присвяченої окремо питанню походження бандурки, званої також мамаївською кобзою. Як правило, це питання розглядається в контексті історії або бандури, або кобзи. У першому випадку історія бандурки затінюється важливими питаннями походження бандури, а в другому – ще гірше, вся інформація обмежується вказівкою на те, що мамаївська кобза звалася альтернативно бандуркою. Здається, що найбільшу увагу питанню походження бандурки присвятив І.К.Шрамко [1938-2010] (див. Ігор Шрамко про бандурку: текст 1970-х років та Українські народні музичні інструменти в Музеї народної архітектури та побуту УРСР), але він розглядав її історію, так би мовити, ретроспективно, тобто на основі даних про бандурку уральських козаків – одного з нащадків мамаївської кобзи-бандурки.

У цьому невеличкому нарисі я спробую викласти результати дослідження цього питання, до якого час від часу я повертався протягом майже 15 років. Лише порівняно недавно почала складатися більш-менш зрозуміла картина походження цього інструмента, хоча залишається ще чимало неясного. Але час іде, та й Лукрецій зі своїм “я зробив, що зміг” усе частіше нагадує про вік…

Думаю, що варто розпочати з етимології слова “бандур(к)а”. Здається, що переважна більшість дослідників етимології назви нашого національного інструмента погоджуються з тим, що вона походить від назви давньогрецького щипкового інструмента пандури (πανδοῦρα), але мало хто з них пробував дослідити, коли та яким чином бандура отримала, фактично, назву інструмента, дуже далекого від неї конструктивно. Більше того, за винятком, як здається, А.Д.Горняткевича ніхто не задавав собі питання: чому і за яких обставин початковий глухий приголосний “п” перейшов у дзвінкий “б”? Але й Горняткевич лише ставить це питання у роботі “Кобза чи бандура?”, не пробуючи навіть дати на нього якусь відповідь.

Я спробую дати відповідь на поставлене вище питання на основі переважно лінгвістичних та історичних джерел з мінімальним використанням праць відомих фахівців з інструментознавства, таких як, наприклад, Курт Закс.

Але спочатку я хотів би зробити кілька зауважень щодо етимології назви самої пандури, тобто про її походження від шумерського пан-тур (лук або смичок малий). З огляду на те, що часова відстань між пан-туром та пандурою не менша, якщо не більша, за відстань між пандурою та бандурою, а також на відсутність джерел, питання цієї етимології ми не будемо зачіпати.

За даними Вікіпедії, пандурою називався струнний музичний інструмент з родини лютневих, що з’явився десь у 4-му – 3-му століттях до нашої ери в Греції. Він мав довгу шийку та невеликий резонатор та, звичайно, три струни [іл.1]. Римляни, після завоювання Греції, запозичили цей інструмент, але додали до нього 4-ту струну й назвали його пандуріумом (pandurium) [іл.2].

Проте, з огляду на популярність грецької мови серед освічених римлян, його також продовжували називати й по-грецьки, тобто пандурою. Хоча, за словами К.Закса (The History of Musical Instruments, New York, 1940), цей інструмент і не користувався надзвичайно великою популярністю, але він розповсюдився на всій території Римської держави, і, як ми побачимо далі, далеко за її межами.

Протягом часу він зазнав певних змін під впливом близьких інструментів переважно східного походження й приблизно у 10-му сторіччі нашої ери отримав у Візантії нову, східну назву тамбура з наголосом на останньому складі [іл.3] (варто зауважити, що традиційно давньогрецькі та латинські іменники передаються у нас у формі знахідного відмінка, що не завжди, як мені здається, виправдано; тут – саме той випадок, оскільки тут іменник чоловічого роду з наголосом на останньому складі – тамбурас в називному відмінку – сприймається як іменник жіночого роду і дуже рідко вживається з правильним наголосом). А десь років сто тому цей інструмент ще раз змінив назву перетворившись у знаменитий грецький бузукі. Цікаво, що й зараз існують два різновиди цього інструменту: 3-струнний / 3-хоровий (тріхордо) та 4-струнний / 4-хоровий (тетрахордо).

З огляду на існування грузинського інструмента пандурі, пандара (пондара, пондура) чеченців та інгушів, аварського пандура в Дагестані, а також осетинського інструмента під назвою фандир [іл.4 a,b,c,d], пандура досить рано вийшла за межі Римської та Візантійської імперій.

У цьому контексті дуже привабливо поставити питання про пряме запозичення або запозичення через Кавказ чи, ще привабливіше, від предків осетинів, аланів, що кочували також у північному Причорномор’ї. Але, на мій погляд, це виглядає неможливим, оскільки в цьому випадку наш інструмент називався би або хвандиром (зважаючи на відсутність звуку “ф” у протослов’янській мові), або зберіг би початковий “п” у будь-якому випадку. Можливість запозичення літературної форми назви інструмента від греків безпосередньо також виглядає малоймовірною на тлі південнослов’янських тамбуріц і давньоруської, як здається, домри, назва якої скоріше за все також походить від згаданої вище тамбури (хоча, можливо, через тюркське посередництво).

У середині 7-го століття нашої ери розпочинається епоха арабських завоювань. Уже 711 року араби досягли Гібралтарської протоки й почали завоювання Піренейського півострова, який остаточно завоювали 718 року. Хоча протягом Реконкісти араби поступово втрачали території, але частки Іспанії залишалися під їх владою до 1492 року. 827 року араби починають завоювання італійського острова Сицилії, а 902 року підкоряють острів повністю. До 1072 року Сицилія була під владою арабів, а в цьому році її завоювали французькі нормани. У 847 році арабам удалося навіть підкорити частину Апулії навкруги від міста Барі й вони контролювали цю територію на Апеннінському півострові до 871 року. Чому я зупиняюся на цих історичних фактах? Відповідь дуже проста – в арабській мові бракує глухого приголосного “п”, через що в запозиченнях з інших мов з цим приголосним араби замінюють його на дзвінкий “б”. Наприклад, арабське слово bantalun (штани) походить від іспанського pantalón. А столиця Сицилії за часів арабського панування називалася Баларм, в якому неважко пізнати сучасне Палермо.

Як відомо, у арабів було дуже мало власних музичних інструментів, але вони дуже швидко засвоїли й почали розповсюджувати інструменти підкорених народів: грецькі, перські, тюркські, єгипетські та інші. Отже, без будь-якого сумніву, грецька пандура отримала назву БАНДУРА від арабів. А отже й не варто дивуватися тому, що в Європі більше всього подібних музичних інструментів з початковим “б”збереглося в Іспанії та Португалії – бандуррія, бандурра (різновид португальської віоли), бандола, бандолін.

Варто зупинитися на інструменті під назвою бандуррія (bandurria). Його назва безсумнівно походить від латинського класичного pandurium, яке в народній латині дало panduria – це типовий для народної латини перехід, коли іменник середнього роду множини сприймається як іменник жіночого роду однини; філологи-романісти наведуть безліч прикладів подібного переходу, як от італійське foglia (листок) походить від латинського folia (листки, множина від folium). А от араби вимовляли цю назву як БАНДУРРІЯ, отже можна стверджувати, що в Іспанії пандура стала зватися з часом бандуррією [іл.5].

А що ж в Італії? Мені невідомо, чи існує форма bandura в якомусь із численних італійських діалектів. А от класичне pandura зберігалося (принаймні, на півночі) досить довго, судячи з міланської пандурини. Проте у більшості діалектів, як здається, діяла так звана народна етимологія, й пандура почала називатися mandora або mandola. Ці терміни походять від слова mandorla, яке мало значення “мигдалина, зернятко мигдалю”. Застосування цього слова для позначення пандури пояснюється тим, що у більшості випадків резонатор інструмента мав форму мигдалини. Форми мандора-мандола варто запам’ятати, тому що коли настали часи загальноєвропейської популярності цього інструмента, його, так би мовити, “офіційною” назвою в більшості випадків стали мандора або мандола.

Після битви 1212 року під Лас-Навас-де-Толоса християнські держави Піренейського півострова починають прискореними темпами звільняти його територію від арабів. Більше того, у цьому ж столітті деякі з них починають експансію за межі півострова. Королівство Арагон разом з Каталонією були в цьому піонерами. З 1282 року Арагон встановлює контроль за Сицилією, з 1324 починається поступове завоювання Сардинії. 1442 року Арагон підпорядковує собі Неаполітанське королівство на півдні Італії. 1525 року вже єдина в результаті об’єднання Кастилії та Арагону Іспанія починає боротьбу з Францією за Міланське герцогство на півночі Італії. Ця боротьба виявилася успішною. Отже між Італією та Іспанією встановлюються не лише культурні та економічні, а й політичні зв’язки, що тривають аж до об’єднання Італії в 1861 році. Отож немає нічого дивного в тому, що в мові Арагону бандуррія отримує синонімічну назву – mandurria, і ця назва походить безсумнівно від італійського mandora. Цей невеличкий екскурс в історію був потрібен для того, щоб показати, як у одного й того ж інструмента збільшується кількість назв: бандуррія–мандора–мандола–мандуррія.

Відомий американський музикознавець Джеймс Тайлер (James Tyler [1940-2010]) у статті The mandore in the 16th and 17th centuries (“Мандора в 16-му та 17-му сторіччях”), згадує ще й інші назви мандори, як от gittern або quintern. Перша з них безсумнівно пов’язана зі спорідненою за походженням іспанською гітарою, точніше тим її варіантом, який звався “мавританською гітарою” (guitarra morisca), і яку чимало іспанських органологів вважає аналогом первісної бандуррії, а друга очевидно являє собою народну етимологію від першої через 5 струн або хорів. Про цю назву й інші інструменти, які її мали, ми поговоримо детальніше трохи пізніше.

Курт Закс у підручнику з інструментознавства (“Handbuch der Musikinstrumentenkunde”, Leipzig, 1930) пише в розділі “Мандора-мандола”, що з середини 16-го століття цей інструмент стає надзвичайно популярним у більшості країн Європи. З огляду на згадані вище назви, що, скоріше за все, походять від іспанських, а також на дані Тайлера про те що мандора спочатку з’явилася у (французькій) Наваррі та вздовж Біскайської затоки, можна говорити, що мало місце розповсюдження саме іспанської бандуррії, але пізніше цю назву змінили терміни італійського (mandora, mandola) та навіть давньогрецького походження (pandorette, pandurina).

І нам знову доведеться звертатися до історії. 1516 року королем Іспанії під іменем Карлос І став Карл Габсбург. Три роки по тому він успадкував від батька титул імператора Священної Римської імперії германської нації як Карл V. На цих престолах він залишався до 1556 року. Період його царювання був дуже бурхливим: йому довелося придушувати повстання комунерос у Кастилії (1520-22), воювати з французами за Італію (1521-26), придушувати велике селянське повстання 1524-25 років у Німеччині, а потім воювати там же проти протестантів і т.п. Тобто весь час точилися війни. Але ресурсів у Карла було чимало, адже в його державі сонце ніколи не заходило. Отож Карл використовував німецьких ландскнехтів в Іспанії, а іспанських солдат у Німеччині, а їх разом в Італії чи Нідерландах. Тому мабуть не треба дивуватися, що в Німеччині мандора отримала пестливо-зменшувальну назву mandürchen (мандурка) або bandürchen (бандурка). Скоріше за все німецькі ландскнехти запозичили як інструмент, так і його назву від своїх колег з Арагону та Кастилії.

Причини вживання пестливо-зменшувальних суфіксів у назві мандори майже в усіх мовах Європи пробував пояснити К.Закс у згаданому вище підручнику з інструментознавства. Він писав, що велика кількість димінутивів, таких як pandurina, mandorina, pandoret, bandorina, mandoretta, mandürchen, mandörchen, mandurinchen, pandurinchen, pandürchen, bandürchen і т.д. спочатку примушувала дослідників шукати різновиди цього інструмента особливо маленьких розмірів, поки не стало ясно, що це афективно-пестливі назви того самого інструмента.

Так само пише про це й сучасник, знаменитий Міхаель Преторіус (Michael Praetorius) у Syntagma musicum:

• “Пандурина, мандурка. Інші звуть її також бандуркою, ще інші – мандорою або мандурочкою, тому що вона невибаглива в побуті, і на ній легко грати” (переклад мій) [іл.6].

Але найкраще пояснення популярності мандори дає Франц Янель (Franz Jahnel) у передмові до своєї книжки (переклад на англійську) “Manual of Guitar Technology: The History and Technology of Plucked String Instruments” (“Підручник з технології виготовлення гітари: історія та технологія виготовлення щипкових струнних інструментів”), 1981. Він пише, що хоча мандора не була найменшим з інструментів родини лютневих, тому що, наприклад, дискантова лютня була меншою за неї, але своїми акустичними характеристиками вона переважала всі компактні інструменти цього типу. Більше того, це був фактично перший аматорський інструмент дуже високої якості, що й спричинило його розповсюдження. Дж.Тайлер у згаданій вище статті також писав, що мандора швидко витіснила дискантову лютню в лютневих ансамблях.

Отже, у нас є всі підстави припускати, що десь у середині 16-го століття мандора прийшла в Україну і стала відома під назвою бандурки, що було буквальним перекладом з німецької назви цього іспанського інструмента (тобто бандуррії).

Які аргументи можна навести на користь цього припущення? Почнемо з лінгвістичних. В найстарших згадках про бандурку в польських документах її частіше за все називають bańdurka. Тобто це слово вимовлялося не як бандурка, а як баньдурка. Така вимова й досі збереглася в деяких діалектах польської мови, а також у прізвищах. Пояснюється вона дуже просто – поляки, що володіли німецькою мовою (а в багатьох польських містах, навіть у столиці, Кракові, міщани німецького походження часто-густо переважали), намагалися вимовляти це слово на німецький манір, але замість звука ü, вони, як це частенько буває у слов’ян, пом’якшували приголосний “д” і вживали звичний голосний “у”. У результаті попередній приголосний “н” також пом’якшувався. Але в польській мові немає й, здається, ніколи не було м’якого приголосного “дь”. Отож немає нічого дивного в тому, що народна мова засвоїла вимову “бандур(к)а”. Але сам факт існування м’якої вимови баньдурка виразно свідчить про запозичення цього слова з німецького bandürchen.

А тепер звернімо увагу на деякі зображення знаменитого козака Мамая. Але спочатку слід зауважити, що згаданий вище Преторіус дає опис кількох варіантів мандори й наводить ілюстрацію очевидно найпопулярнішого – 5-струнної, але 4-хорової мандори (тобто 2 найтонші струни строїлися в унісон й утворювали один хор). У кількох Мамаїв цю пару видно досить добре (див., наприклад: Козак Мамай. Феномен одного образу та спроба прочитання його “ідентифікаційного коду”: Альбом / Автор дослідження Станіслав Бушак. – Київ: Родовід, 2008. – С.26,146).

Але найбільше аргументів наводить, навіть не підозрюючи про це, Г.М.Хоткевич у творі “Музичні інструменти українського народу”. Чомусь ані він, ані хто-небудь з інших дослідників не звертають увагу на те, що в найдавніших писемних згадках, наведених Хоткевичем, хоча й говориться про бандуристів, але в переважній більшості випадків як інструмент згадується не бандура, а саме БАНДУРКА. Більше того, Гнат Мартинович дивується з того, що в Галичині бандури не було, але в народних піснях з цього регіону вона згадується, й наводить цитату: “Приніс зять нам курку, посадивши на бандурку”. І знову ми бачимо БАНДУРКУ, а не бандуру. Отож дивуватися не варто, бо мова йде фактично про інший інструмент.

Ґеорґ Кінський (Georg Kinsky, Katalog des Musikhistorischen Museums von Wilhelm Heyer in Köln, Zweiter Band, Zupf- und Streichinstrumente. – Cöln, 1912. – C.113), посилаючись на М.Мерсенна (Marin Mersenne, L’Harmonie Universelle, 1637), пише, що мандора мала, в залежності від кількості струн (4-6), наступний стрій: c – g – c’ – (e’ – f’) – g’. Коли я прочитав про це кілька місяців тому, я відразу згадав надзвичайно коротеньку статтю в Енциклопедичному словнику Брокгауза і Єфрона, 1897, том XXIIa, с.690 (PDF), неначе вирвану з якоїсь музичної енциклопедії й розміщеної в цьому словнику через належність інформації до Польщі й України, й настільки коротку, що я її приведу зараз повністю з поправкою на сучасний російський правопис:

• Pandora (Pandura, Mandura) – лютня, называемая в Польше и Украйне бандурой (см.). Pandoret – малых размеров P[andora] с четырьмя струнами, строй которых g – d’ – g’ – d”.

Є всі підстави вважати, що під назвою pandoret тут іде мова про мандору-бандурку, а стрій був характерним саме для України. А тепер відкоригуємо згаданий у Мерсенна стрій на стрій останній, тобто підвищимо вказані вище ноти на квінту, щоб верхня найтовстіша струна звучала як соль. Ми отримуємо в результаті: g – d’ – g’ – (b’ – c”) – d”. А отже 5-струнний варіант інструмента (принаймні один) матиме стрій g – d’ – g’ – b’ – d”, зафіксований у побуті уральських виселенців з України фольклористом Ніколаєм Приваловим і актуалізований сьогодні Катериною Міщенко (див. Як настроїти бандурку).

Відверто кажучи, я був вражений цим результатом. Справа в тому, що зафіксований Приваловим бандурковий стрій є варіантом так званого цистрового строю (відкритий мажор). Але послідовний цистровий стрій став уживатися лише у 18-му столітті. До цього стрій цистр був непослідовним, тобто струни не розташовувалися послідовно в залежності від висоти звуку, а так, щоб було зручніше грати акорди. Тому найтовстіша й найнижча за звуком струна була не першою, а другою, третьою або, навіть, четвертою у багатохорових цистр. Отже треба було пояснити це протиріччя. Практика показує, що в таких випадках слід звертатися до першоджерел.

Звернення до згаданої вище роботи М.Мерсенна нічого не дало, скоріше за все через погане розуміння мною його архаїчної французької мови та недоладну нумерацію сторінок у різних виданнях, на яку часто нарікають дослідники.

А от робота М.Преторіуса відразу принесла цікавий результат: усупереч Вікіпедії у, так би мовити, “репрезентаційному” описі мандори давався лише один стрій, а саме: g – d’ – g’ – d” (с.53).

А завдяки роботі А.Кірхера “Athanasii Kircheri fuldensis e soc Iesu presbyteri Musurgia universalis sive Ars magna consoni et dissoni”, Romae, MDCL (1650), c.477, Iconismus VII, усе стало зрозумілим. На цій сторінці він дав таблицю із зображеннями та зразками строю різних лютневих інструментів, у тому числі мандори [іл.7]. Із цієї таблиці видно, що перші три струни мали стрій g – d’ – g’, а от четверта, найтонша, перестроювалася з b’ на c” або d”. За таких обставин логічною була поява 5-струнного інструмента зі строєм g – d’ – g’ – b’ – d”, тим більше, що, нагадую, інструмент і так уже мав 5 струн. Для переробки потрібні були мінімальні зусилля – перетворення хору в одинарні струни.

Отже, гіпотеза про стрій бандурки ще раз підтверджувалася. Більше того, бандурковий стрій був явно результатом еволюції власне мандорового строю, а не результатом впливу строю цистри, як вважали деякі дослідники, наприклад, Ф.Янель.

А вивчення роботи учня А.Кірхера Філіппо Бонанні “Gabinetto armonico pieno d’istromenti sonori indicati, e spiegati dal padre Filippo Bonanni”, Roma, MDCCXXII (1722) показало, що вірним є й друге припущення К.Міщенко, а саме – конструктивно відмінні інструменти звалися однаково, якщо вони використовували однаковий стрій.

У цій роботі Бонанні, який дуже добре знав праці Кірхера, описував його колекції, в тому числі музичних інструментів, й узагалі широко використовував результати праці свого вчителя, дає для статті “Mandola” ілюстрацію, яка зображує інструмент, дуже відмінний від зображеного в роботі Кірхера. А в його описі зауважує, що це – Mandora [іл.8]. Мандола Бонанні нагадує маленьку гітару, в той час як мандора Кірхера схожа на лютню. Більше того, поряд він описує інструмент під назвою chitarrino (кітарріно, тобто гітарка), який відрізняється від його мандоли лише розмірами (трошки більший) і, мабуть, строєм.

Слід зауважити, що підхід до класифікації інструментів за їх строєм, а не за формою використовується й досі деякими інструментознавцями. Наприклад, на чудовому сайті “Атлас щипкових інструментів” голландця Генні де Брьойна, ви можете прочитати, що деякі органологи вважають російську гітару різновидом цистри з гітарним корпусом, тому що вона має цистровий стрій (див. atlasofpluckedinstruments.com).

Поява бандурки (так ми тепер будемо звати мандору) спричинила, мабуть, чимало змін в інструментарії наших музикантів-аматорів, насамперед козаків. Хтось із них, мабуть, намагався придбати автентичний інструмент, інші почали самостійно виробляти щось подібне, ще інші почали перероблювати й удосконалювати свої старі інструменти. Як завжди знайшлися й такі, що не хотіли нічого змінювати, і, мабуть, саме їхні кобзи, домри й таке інше, згодом отримали глузливу назву балабайки.

Здається, що так само, як назва кобзи перед тим витіснила назви інших тамбуроподібних інструментів, назва бандурки також розповсюдилася як на нові, так, фактично, й на старі інструменти. У народі, як здається, уже тоді кобза й бандурка були синонімами. Це можна підтвердити наступним: за даними Ф.Янеля через кілька десятків років описана Преторіусом мандора поступилася в популярності іншому її різновиду, який називався квінтерною. Янель зве її новою квінтерною, оскільки на відміну від попередньої 5-струнної або 5-хорової мандори-квінтерни, нова квінтерна запозичила форму резонатора у іспанської гітари. Хоча Хоткевич і згадує назву квінтерни (у нього квінтарна), історичні дані говорять про те, що ця нова назва не змогла замінити старі, тому що описаний вище інструмент ми можемо побачити й у козака Мамая, а так само у уральських козаків, у яких він під назвою бандурки був в ужитку донедавна.

З огляду на важливість квінтерни для розвитку нашої бандурки варто зупинитися на цьому інструменті. Ґ.Кінський, у згаданій вище роботі, говорить, що до нас дійшли чотири описи цього інструмента, і, за його словами, кожен з них представляє інший інструмент. Вивчивши посилання Кінського, можу сказати, що він тільки трошки перебільшив, тому що С.Вірдунґ (S.Virdung) та М.Аґрікола (M.Agricola) описують фактично один різновид мандори. Різниця лише в тому, що у першого інструмент має 5 хорів, а у другого – 5-6 одинарних струн. О.Лусцініус (Нахтґалль) = O.Luscinius (Nachtgall) дає опис маленької лютні [іл.9 a,b].

А от М.Преторіус описує під назвою квінтерна інструмент з гітарним резонатором та 4-5 хорами з одинарною басовою струною [іл.9 c]. Він дуже схожий на іспанську гітару того часу, що походила від так званої латинської гітари (guitarra latina), і безсумнівно ввійшов до інструментарію наших козаків. Настроювався він як лютня, але в Україні лютневий стрій хоча й був відомим, але не був, мабуть, популярним. Отож квінтерну, скоріше за все, перестроювали в бандурку. У цьому процесі вона втратила хори, тому що вони тільки заважали перестроюванню. І разом зі строєм отримала й назву бандурки – мамаївської кобзи.

Отже існувала родина близьких інструментів, званих бандурками чи кобзами, й ці назви були синонімічними. Така ситуація тривала десь до кінця 17-го – початку 18-го століття. Приблизно в цей час наші, а можливо й польські, майстри виготовили новий інструмент, який отримав назву торбана, й був фактично, гібридом двох лютень – теорби та анжеліки (анджеліки, анґеліки), до яких додали приструнки з метою вкорочення загальної довжини інструмента, – адже популярна в аристократичних колах за свою простоту анжеліка була дуже довгою, поступаючись трохи за довжиною лише кітарроне [іл.8], басовому різновиду лютні.

З-поміж старовинних струнних українських інструментів торбан представлений у музеях найкраще. Завдяки цьому відомо, що часом він виготовлявся шляхом переробки анжеліки. Отже, можна здогадуватися, що використання приструнків було спробою компенсації вкорочення грифа.

Здається, щось подібне також траплялося і в Італії. На дуже хорошому сайті, присвяченому торбану, один з його авторів Роман Туровський показує картину італійського художника Алессандро Маньяско (1667-1749), на якій є зображення, на думку Туровського, кобзи (http://torban.org/torban2.html).

Мені дуже важко погодитися з автором, тому що цей інструмент дуже нагадує сицилійський колашоне (colascione) з приструнками. Цей інструмент був нащадком арабського тамбура з 2-3 струнами та дуже довгим грифом. Загальна довжина інструмента досягала двох метрів, а отже він був таким же довгим як кітарроне, тому частенько так і називався.

У 17-18 столітті різновиди колашоне з більшою кількістю струн стали основними інструментами музичного супроводу неаполітанського варіанту commedia dell’arte. Про ці інструменти відомо дуже мало, але вони точно мали більше струн, а отже не такий довгий гриф, тобто вони були більш зручними для мандрівного життя акторів. Серед них згадується інструмент під назвою tiorba a taccone (тобто теорба з латкою). Відомо, що він мав найбільше струн серед неаполітанських колашоне (від 10 й більше). Італійські фахівці вважають, що свою назву інструмент отримав тому, що на ньому грали плектром зі шматочка шкіри, яка використовувалася для латання взуття. З огляду на гумористичне ставлення комедіантів до свого життя, я зробив би припущення, що “латкою” були саме приструнки, якими “залатали” відрізану частину грифа.

Як би воно там не було в Італії, але нам доведеться дати відповідь на питання про приструнки у мамаївських кобз-бандурок. Ще кілька місяців тому їх поява здавалася мені неможливою. Адже бандурка була інструментом маленьким, на її резонаторі просто було мало місця для приструнків. Крім того такого ж результату можна було досягти, додавши одну або, ще краще, дві струни. До того ж у тогочасній Європі проявилася тенденція до скорочення струн. На рубежі 17-18 століть серед професійних музикантів Європи був поширений такий сумний жарт: якщо ви зустрінете 80-річного лютніста, можете бути певні в тому, що він провів 60 років життя за настроюванням своєї лютні. Отож кількість струн скорочувалася шляхом різних інновацій, в тому числі шляхом запровадження другого, а іноді й третього грифа.

Отже наявність приструнків навіть з обох сторін від струн над грифом на малюнках козака Мамая я вже навіть хотів був залишити на совісті наших живописців. Але, ще раз переглядаючи іконографію, я звернув увагу на три малюнки козака Мамая – на сторінках 171, 197 та 290 згаданої вище книги Бушака. Два з них мають назву “Кримський запорожець”.

І тут я зрозумів, що у випадку виготовлення бандурки з якого-небудь східного інструмента на зразок тамбура чи саза, неможливо було додати нові струни, оскільки гриф був не тільки довгим, але й дуже вузьким. У той же час місця для приструнків на корпусі, наприклад, турецького тамбура було досить. Отже, приструнки могли з’явитися дуже рано. І так само рано міг виникнути спосіб гри на приструнках, а коли він усталився, навіть на нових інструментах з більшою кількістю струн над грифом приструнки залишилися.

Впливом манери виконання на конструкцію інструмента не варто нехтувати. Це добре ілюструється історією такого давнього європейського народного інструмента як цитра [іл.12 a,b,c]. Не знаю, чому, але, на мою думку, наші інструментознавці приділяють цьому інструменту дуже мало уваги, – адже принаймні на території України, що була під Австрією, він був добре відомим. Більше того, цитра була національним інструментом німців-колоністів, які розселялися на території колишньої Запорозької Січі. Тому відсутність даних про цитру на тлі запозичення частиною наших селян релігійних доктрин колоністів (так званий штундизм) виглядає досить дивною – адже німці співали релігійні гімни саме під цитру.

Цитра конструктивно дуже цікавий інструмент – у неї немає грифа, але є лади, а приструнки вже були навіть у самих примітивних європейських цитр, принаймні бурдонні. Так от, у той час, як інші інструменти скорочували кількість струн, цитра їх збільшувала. Більше того, виготовлялися так звані Zwillings- (Doppel-) та Drillingszithern, тобто цитри з двома або навіть трьома “грифами”, двома й більше комплектами “приструнків” [іл.12 d,e,f,g]. Історія цього дуже цікавого інструмента добре викладена на сайті studia-instrumentorum.de.

Але повернімося до приструнків. Була ще одна причина їх можливої появи. У хроніці Віллані за 1385 рік розповідається про Франческо Ландіні, сліпого музиканта з Флоренції, який грав на багатьох інструментах, у тому числі на лютні та псалтерії. Але він виготовив власний інструмент, названий ним syrena syrenarum, який був гібридом згаданих вище двох інструментів. Отже, для незрячого виконавця, здається, інструмент з приструнками міг бути зручнішим. Тому не можна виключити ранню появу приструнків на інструментах сліпих кобзарів. Але їх інструменти навряд чи були ідентичними бандурці. Тим більше, що нам відомий принаймні один випадок переробки кобзи в торбан.

Здається, що з самого початку було два тамбуроподібних інструменти – один з 2-4 струнами (можливо, він також називався домрою), а інший більших розмірів, з 8-12 струнами, на зразок румунсько-молдовської кобзи, угорського кобоза або кримськотатарської бзури. Власне назва останнього інструмента може слугувати доказом. Скоріше за все вона походить від персидського tambur-e-bozorg (великий тамбур). Від цього терміна походять також назви бузук, бузурк, бузукі близькосхідних інструментів – унаслідок “дзеркальності” перського та турецького синтаксисів (визначення “великий” сприймалося як основне слово). Так чи інакше, у цієї кобзи приструнки могли також з’явитися досить рано.

Але повернімося до історії українських струнних щипкових інструментів. Поява торбана, й, головне, успіх його сприйняття, зумовили нові зміни в українському інструментарії. Насамперед змінилася термінологія, тому що торбан почали звати панською бандурою (для бандурки він був дуже солідним і дорогим). Іншим наслідком появи торбана була ймовірна криза гусел. Цей інструмент, який не витримав натиску клавесина в аристократичних салонах, втрачає й середні класи, поступаючись зручному й компактному торбану. Гусла знов стають чисто народним інструментом. Разом з кобзою-бандуркою вони починають еволюцію в сторону ускладнення: резонатор збільшується, зростає кількість приструнків. І ці нові інструменти називаються або кобзами, або БАНДУРАМИ, тому що ера бандурки завершилася з ліквідацією запорозького козацтва.

Отже, назва бандури походить від арабізованої назви римського інструмента грецького походження, який у народній латині звався panduria, а в мовах Іспанії став називатися bandurria. Німці запозичили цей інструмент разом із назвою з Іспанії, надавши його назві пестливо-зменшувальну форму. Ця назва перетворилася на слово бандурка в українській мові. Після зникнення бандурки козака Мамая, нові інструменти почали називатися бандурами й кобзами, і перший з цих термінів походив від панської бандури.

На завершення варто сказати кілька слів про зникнення терміна бандура в арабській мові. Вище ми бачили, що він зник уже в грецькій мові. Так само й на Близькому Сході пандура-бандура почала називатися тамбуром та бузуком. У Північній Африці вона також отримала нове ім’я квітри (kwitra). Очевидно, ця назва походить від назви гітари. А от на периферії арабського світу та й світу ісламу взагалі донедавна інструмент зберігався під дуже цікавими назвами: у Ємені він мав назву камбус (qanbūs) [іл.13 a], на Занзибарі – ґаббус (gabbus), на Коморських островах – ґабусі (gabusi), на Мадагаскарі – кабоси (kabosy), а в далеких Індонезії та Малайзії – ґамбус (gambus) [іл.13 b,c].

Усі ці слова безсумнівно походять від тюркського кобуз, а отже не тільки в Україні, але й у інших місцях похідний від пандури інструмент також називали кобзою.

ЯЩУК Ярослав Андрійович
Київ, 8 травня 2017

Джерела

1. Bonanni Filippo. Gabinetto armonico pieno d’istromenti sonori indicati. – Roma, 1722. – PDF.
2. Горняткевич Андрій. Кобза чи бандура? // Народознавчі зошити. – Львів, 2010. – №3-4. – С.340-347. – PDF.
3. Jahnel Franz. Manual of Guitar Technology: The History and Technology of Plucked String Instruments. – 1981.
4. Kinsky Georg. Katalog des Musikhistorischen Museums von Wilhelm Heyer in Köln, Zweiter Band, Zupf- und Streichinstrumente. – Cöln, 1912. – PDF.
5. Kircheri Athanasii. Musurgia universalis sive Ars magna consoni et dissoni. – T.1. – Romae, 1650. – PDF.
6. Козак Мамай. Феномен одного образу та спроба прочитання його “ідентифікаційного коду”: Альбом / Автор дослідження Станіслав Бушак. – Київ: Родовід, 2008.
7. Mersenne Marin. L’Harmonie Universelle. – 1637. – PDF.
8. Praetorius Michael. Syntagma musicum. – 1619. – PDF.
9. Sachs Curt. Handbuch der Musikinstrumentenkunde. – Leipzig, 1930.
10. Tyler James. The mandore in the 16th and 17th centuries. – 1981. – PDF.
11. Шрамко Ігор. Українські народні музичні інструменти в Музеї народної архітектури та побуту УРСР [Фрагмент статті] / Традиційна бандура: минуле, сучасне, майбутнє // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції. – Київ: НЦНК “Музей Івана Гончара”, 2016. – С.199-214. – PDF.
12. Энциклопедический словарь / Издатели: Брокгауз Ф.А. и Ефрон И.А. – Т.22А. – Санкт-Петербург, 1897. – C.690. – PDF.