А далі була кобза… – Петро ПРИСТУПОВ, 2017-2019

Кобза Петра Приступова

Джерело: Петро Приступов. А далі була кобза… (про себе дещо і ще щось…). – 2017–2019.

Є такі люди – їх дуже небагато! – які зберігають для нашого сьогодення живі скарби минулих літ. Власне, це не минувшина, а позачасові, завжди актуальні знання, світоглядні та мистецькі явища, які на певному етапі можуть стати відкриттям для кожної людини, незалежно від побуту чи суспільного стану. В одну мить ці знання стають для нас живими, їх творці – близькими й рідними, а Україна – глибокою, невичерпною криницею духовних надбань.

Петро Приступов До таких людей, безперечно, належить і Петро Георгійович Приступов, який ось уже понад сорок років живе поетичними творами українського філософа Григорія Сковороди. Покладений на музику “Сад Божественних пісень” звучить у супроводі кобзи торбанового строю – в різних країнах, для різних аудиторій, але завжди з глибоким змістом і невмирущим духом української філософської давнини…

Нині пан Петро люб’язно ділиться з нами своїми спогадами про музичні та мистецькі стежки-дороги, пов’язані з ім’ям Григорія Сковороди.

 

  Заспів
  Юний творець релігії
  З Хрещатика – і на все життя
  Є пісні. На чому грати?
  Мої Майстри
  В обіймах Мельпомени
  До джерел

 

Заспів

Мій шлях назустріч Григорію Сковороді розпочався, мабуть, тоді, коли мама “віддала мене на скрипку”. Так, у дев’ятирічному віці, я уперше взяв до рук музичний інструмент. Згодом мій перший вчитель, Геннадій Адольфович Трахтенберг, концертмейстер Державного симфонічного оркестру Української філармонії, очолив дитячий, з часом і підлітковий оркестр народних інструментів. По мірі того, як музиканти оркестру зростали і музично-фахово, й фізично, змінювалися і назва, і музика, яку ми грали. І ось уже набуває популярності у Києві молодіжний симфо-джазовий оркестр Клубу залізничників на Деміївці.

Наш керівник вчив нас працювати над музичним твором від першого прочитання нот і до концертного виконання готового твору. І ці навички дуже знадобилися, коли я, зоставшись сам на сам зі своїми творами, мав допрацювати оте, що бринить десь на краєчках свідомості, до якості завершеного музичного твору.

Граючи в оркестрі на скрипці, я все частіше прислухався і придивлявся до нашого гітариста, з інструменту якого, через примітивний підсилювач, стікали хвилі чарівно поєднаних звуків. Акорди, що пливли повз мене до зали, здавалися пружиною, на яку хотілося спиратися, нею хотілося володіти.

Пішов у вечірню музичну школу, бо тоді я вже був робочою людиною. За кілька років гітарної освіти дістав належну практику, засвоїв необхідне з гармонії музики для побудови власних творів. І тут вже розійшлися мої шляхи з оркестром, бо захопила “Авторська пісня”. Своїм провідником на цьому полі я обрав Булата Окуджаву, пісні якого припали мені до серця. А мої літературні смаки виховувалися у клубі поезії “Джерело”, яким керувала Євдокія Миронівна Ольшанська, поетеса та збирач літературної спадщини Анни Ахматової. Тому й природно, що текстами моїх пісень стали вірші кращих поетів сучасної та минулої пори.

Свої перші пісні на вірші українських поетів я склав десь на початку сімдесятих років. Отже, на час зустрічі із поезією Григорія Сковороди в моєму “пам’ятному дзеркалі” склався банк даних також і з українського мелосу. Про інші джерела музики до “Саду Божественних пісень” скажу пізніше. Це нормальний і цікавий шлях пізнання – земний, а був іще – небесний.

Я і зараз не розумію, що сталося зі мною – семи-восьмирічним хлопчиком, коли, вже вкотре перебігаючи вулицю Совську на розі вулиці Козацької, я був зупинений голосним звертанням: “Петрику, це – ти!” На якусь мить я побачив себе ніби у скляній трубі, де царював цей голос, а увесь світ, та місяць, що вже зійшов, був точно поза цією дивовижною субстанцією. Видіння щезло, залишившись містичною загадкою.


 

^ вгору

Юний творець релігії

Йшов серпень 1953 року, у вересні я вже піду у перший клас, а оце зараз я на цілий місяць у піонерському таборі десь у Дарниці.

До тих часів я ніколи не розлучався з мамою, хіба що я – у дитячий садок, а мама – на роботу. Тата в мене не було, та я зовсім не відчував його відсутність, бо ніколи не знав тата. Отже, постійний контакт із мамою був і засобом, і способом мого життя. А тут довжелезна, на цілий місяць розлука з короткими зустрічами раз на тиждень, у неділю. Ті приїзди мами у піонерський табір приносили радість, та завжди закінчувалися гнітючим для мене прощаванням.

А літо видалося дощове із грозами та градом – таким великим і важким, що де-не-де пробивав фанерку дахів на наших будиночках. Такого граду я більше ніколи не бачив.

І от, після чергової негоди, коли діти й піонервожаті ще сиділи по сухих місцях, я вийшов на територію і пройшов майже до огорожі, що ховалася серед віття дерев та чагарнику. А туга за мамою була страшенна. Дорогою я побачив незвичайно велику соснову шишку, що лежала долі.

Я взяв шишку до рук – і відчув ніби дотик моєї мами. А ще раніше, щоб трохи притамувати мою тугу, мама сказала, що хмарки несуть від неї вітання, і я теж можу спілкуватися із мамою через хмарки… А тут я просто з мамою і розмовляв, і бавився із нею. Я втратив рідне, а тепер поновив стан присутності рідного у такий спосіб!

І коли прийшов час повертатися до дитячого гурту, я знайшов місце, де залишити мою “маму”. Це був дерев’яний стовп, що ніс дроти електропередачі. Він, як зазвичай, складався із двох частин, з’єднаних разом металевим дротом. До верхнього з’єднання я дотягнувся і поставив туди свою дорогоцінну знахідку.

Це був вже останній із тижнів мого випробування, і я приходив щоденно до “мами”, щоб знайти радість і душевну рівновагу. Так було три-чотирі дні. Далі знов була негода із страшною зливою та шаленим вітром. Прийшовши наступного разу, я не побачив шишки на місці, не знайшов і поряд. Та не сильно вже й шукав, бо місце стало святим, намоленим (я ще не знав цих слів). Бачив здалеку той самий стовп, і мій душевний стан врівноважувався…

Згадавши цю пригоду у своєму зрілому віці, можу з упевненістю стверджувати – релігійне відчуття виростає з великої туги й потягу до того рідного, з ким людина перебуває в розлуці. І недарма саме слово релігія походить від латинського “релігаре”, що означає: знов поновлене з’єднання, власне – воз’єднання!


 

^ вгору

З Хрещатика – і на все життя

Григорій Сковорода А та зустріч із Григорієм Сковородою, що виявилася для мене такою знаковою, сталася 1973 року на Хрещатику. Йшов я після роботи, поспішаючи до станції метро, коли мою увагу привернув портрет чоловіка, що з обкладинки книги дивився просто на мене. І я вже не пішов до метро, а, змінивши напрям руху трохи праворуч, наблизився до книжкової розкладки. Сухорляве аскетичне обличчя, графічно зображене на білій глянцевій суперобкладинці книги, внизу напис: “Григорій Сковорода”.

Ці спогади я занотовую восени 2017 року. А щоб лише пригадувати і нічого не вигадувати, в мене є добрий помічник у цупкій обкладинці темно-вишневого кольору, записи в якому я розпочав ще 1981 року. Назва цього своєрідного нотатника “Мій Сковорода”, де окрім моїх записів є дещо з тогочасної періодики та копії деяких документів 1980–90-х років.

(Принагідно зауважу, що виступаючи цього року зі співом в одному з музеїв Сковороди, я показав цей альбом, додавши: гарний буде експонат! Співробітники зразу ж заходилися документально його оформляти, але я поки відклав цю справу на майбутнє).

Йшов 1979 рік. Із своїми першими чотирма піснями на вірші Сковороди я наважився таки “вийти в люди”. Не те, щоб я їх взагалі нікому не показував, друзям та рідним вже співав, усі відзначали чудову поєднаність слів та мелодій, але мене цікавила думка знавців про те, у чому я не був упевнений – чи вірно вимовляю слова отої давньої мови, якою було надруковано тексти “Саду Божественних пісень”.

І така нагода сталася, бо я на той час, працюючи майстром по ремонту друкарських машинок, неодноразово відвідував Інститут літератури Академії наук України, друкарські машинки якого обслуговувала наша бригада Київського заводу по ремонту побутової техніки.

Входжу до знайомої приймальні Інституту. Секретарка впізнала мене й дивується, чого це я не з моєю монтажною сумкою, повною слюсарних інструментів, а з гітарою. Питаю, кому б тут було доречно показати мої пісні на вірші Сковороди? А вона простягає руку, вказуючи на кабінет вченого секретаря. Ніяковіючи, заходжу, за столом сидить незнайомий мені чоловік, та, дізнавшись про причину моєї появи, пропонує просто заспівати. Бачу, як потеплішали його очі під час мого співу. Ми познайомилися, Олекса Васильович Мишанич дуже позитивно сприйняв мій спів та запропонував прийти з гітарою на відкрите засідання відділу давньої літератури, що мав би відбутися за два тижні.

У визначений час у тому ж кабінеті мене прослуховували люди науки: літературознавці, філософи, мовознавці. Пісням аплодували, а Олекса Васильович висловив загальну думку, що музика дуже пасує до текстів Сковороди, але… “Якою мовою це Ви співаєте?” – звернувся він до мене. Я відповів, що давньої мови не вивчав, співаю тексти, як сам розумію. І тоді піднявся Володимир Іванович Крекотень, знаний вчений, дослідник давньої літератури, і просто запропонував мені навчитися вимові тих давніх слів у нього та його колег. Я погодився, і пішов благодатний час нових відкриттів.

Графік моєї роботи був вільний, і я влаштовував так, що два-три рази на тиждень міг відвідувати наші студії, спілкуючись із вченими відділу давньої літератури.

Близько трьох місяців мені ставили вимову. Наприклад, я дізнався, що давня церковнослов’янська орфографія мала різну вимову, тобто орфоепію, на землях північних російських та в українських землях. Оте характерне “Ѣ (ять)” на наших землях вимовлялося як “і”, про що свідчило римування з “и” у давніх поезіях. Слова промовлялися за звичними канонами української мови.

Стали приходити нові пісні. Я прийшов до Інституту літератури з чотирма піснями у доробку, а за оці три місяці, коли тексти Сковороди зазвучали природньо, пісень стало сім, дев’ять, одинадцять… Зі мною часто працював молодий колега В.І.Крекотня, аспірант Микола Сулима, який просив мене не зупинятися і довести число пісень до апостольського (він же й пояснив мені значення цього числа). Це був достойний іспит та підсумок благодатної праці на благодатнім шляху, прокладеним колись Григорієм Сковородою. Вчені побачили практичне втілення їх теоретичної праці, а я як композитор мав уже цикл із дванадцяти творів на тексти “Саду Божественних пісень”.


 

^ вгору

Є пісні. На чому грати?

Початок вісімдесятих я зустрів шістнадцятьма піснями на вірші Григорія Сковороди. Моїм майданчиком для виступів були концерти авторської пісні, а ще – майстерня художника Валерія Акопова, а ще – клуб поезії “Джерело”, який тут уже було згадано. І саме в цих двох приватних колах мене розуміли та підтримували. У широкому ж колі слухачів авторської пісні мене, мабуть, все ж таки поважали за спробу співати вірші Сковороди, але серця слухачів не відкривалися назустріч незрозумілим словам давньої мови.

Після одного з моїх виступів до мене підійшла імпозантна жінка, представилася: Олена Рахліна. Як? Донька самого Натана Рахліна? Я ж бо, свого часу, у юнацькому оркестрі, студіював саме його вишкіл, у викладенні нашого керівника. Олена Натанівна запропонувала поїздку на Сорочинський ярмарок та по інших гоголівських місцях. Тоді вперше мої пісні пішли за межі Києва. Після вдалої поїздки пані Олена привела мене до київської редакції молодіжного радіо, де було записано її звіт про поїздку та мій спів. Отак я вперше почув себе по радіо.

А десь за два тижні мені додому зателефонували з запрошенням до музичної редакції Українського радіо. Та побачивши гітару, яку я брав до рук, люди, які мене запросили, запитали, чи не граю я ще на якомусь народному інструменті, бо з гітарою фондовий запис робити не будуть. Переді мною наче виросла стіна.

Засмучений ходив я до різних людей у пошуках інструмента. Мені пропонували і лютню, і торбан, навіть колісну ліру. Все було не моє, не з руки…

Але на те він і Сковородинський шлях! На ньому тільки здається, що втрачаєш, а насправді – здобуваєш, виграєш!

Якось один з моїх знайомих каже, що є один дивак у Києві, який робить семиструнні інструменти, називає їх кобзою, в нього можна замовити і купити цей інструмент. Але, додав цей добродій, ти не кажи йому, що тобі потрібна шестиструнка, просто знімеш потім одну струну – і грай собі, як граєш на гітарі.

Нав’ючений такими думками, не знаючи, що чекає мене попереду, телефоную Миколі Антоновичу Прокопенку. На моє питання, чи може він зробити кобзу для мене, відповідає, що зараз дуже зайнятий, бо готує великий набір кобз для оркестру Українського радіо. А потім питає: а нащо вам потрібна саме кобза? Та, кажу, написав цикл пісень на вірші Сковороди… Я не встиг закінчити, як чую: “Сковороди? Тоді приїздіть!”. Отак я вперше зрозумів, що ім’я Сковороди – це ключ до серця тих, хто відчуває буття дещо інакше, ніж пересічний людський загал.

Візит до майстра водночас здолав і мої наміри міняти щось у кобзі, і мої поняття про музичний супровід. Прийшов я з гітарою, Микола Антонович запросив у свою майстерню, якою була одна з кімнат типової трикімнатної квартири на лівому березі Дніпра. Поки я співав одну, другу пісню, майстер зняв зі стіни новеньку кобзу і почав мені акомпанувати. Власне, почав я під свій, а закінчив співати під супровід кобзи Миколи Прокопенка. Це й вирішило подальшу долю мого “Саду Божественних пісень”. Звичайно ж – під семиструнну кобзу, з розширеним мелодійним акомпанементом, а не так, як раніше, з шестистрункою, лише під акорди!

Далі була розмова про те, що й насправді майстер дуже зайнятий, але вихід є, якщо я погоджуюся бути у нього підмайстром, тобто – робити кобзу будемо разом. Такої чудової пропозиції я навіть не міг чекати! Звичайно ж, я дав згоду. Працювати руками я звик, на той час мав фах слюсаря високого рівня; міг впоратися із залізом – впораюся і з деревом.

Десь за два-три місяці роботу було закінчено, та за цей час Микола Антонович Прокопенко, майстер – золоті руки, доцент, викладач Київської консерваторії, навчив мене грати на кобзі, відкрив деякі специфічні мелодійні ходи. Я зрозумів душу цього інструмента. Про те, щоб налаштовувати її на шестиструнний лад, вже не було й мови, перелаштовуватися треба було мені самому. То й що ж, знову в дорогу, в “мої університети”, на зустріч з іще незнайомими мені майстрами!

Тоді ж, у 1981 році, щоб ґрунтовно опанувати новий для мене інструмент (а шестиструнники знають, як важко дається перехід на семиструнку), я почав шукати, де пройти навчання з семиструнної гітари. У Києві жоден музичний навчальний заклад не викладав курсу гри на семиструнці. Знайшов лише у Москві – Заочний Народний Університет Мистецтв. Спочатку дуже дивувався, як це: музику – і заочно? Та, коли стали приходити поштою методички, ноти – почалося цікаве навчання. Щось записував на ноти, давав пояснення, робив звукозаписи на бобінному магнітофоні. Врешті-решт, за три роки навчання завершив, отримав свідоцтво з оцінкою відмінно, і мене було запрошено на концерт випускників.

Оголошення Викладачі вишу були вражені моїм інструментом. Довелося пояснювати, що семиструнна гітара походить саме від кобзи. Я читав дописи Миколи Антоновича Прокопенка і був готовий до тієї розмови. Після академконцерту в Університеті мене було запрошено до Московської консерваторії та Інституту ім. Гнєсіних…

Перший аудіоальбом “Саду Божественних пісень” – у супроводі семиструнної кобзи – вийшов 1996 року на касетному носії.


 

^ вгору

Мої Майстри

Університетів як закладів, де б я вчився у колі студентів під патронажем доцентів та професорів, не випало на моєму шляху. Я жалкував за цим у свої молоді роки. Та натомість доля надала мені творче спілкування із справжніми Майстрами.

Першим таким Майстром став мій вчитель по класу скрипки Геннадій Адольфович Трахтенберг, якого я вже згадував. Дякуючи цій людині, я вмію створювати музичну композицію, класичну та якісну!

Моїми Майстрами стали свого часу і науковці Інституту літератури, доктори наук: Олекса Васильович Мишанич та Володимир Іванович Крекотень. Тоді ж моїм успіхам у вивченні давньої мови, мови Сковороди, дуже посприяв аспірант з відділу давньої літератури Микола Сулима. Це було підтвердженням на найвищому рівні відповідності моїх музичних інтонацій текстам Григорія Сковороди.

А одного разу запросив мене до себе у гості Платон Іларіонович Майборода. Це було після телепередачі “Перлини душі народної”, у який ми разом брали участь. Найбільше цікавило мене, як Народний артист, відомий композитор оцінить відповідність моїх мелодій текстам “Саду Божественних пісень”. Прочитавши ноти п’яти, шести пісень, Платон Іларіонович сказав, що й сам би підписався під цими піснями, настільки якісна їх фактура стосовно до змісту і окремих частин тексту, але у музичних проведеннях між куплетами він зробив виправлення, які я тепер завжди виконую. А той нотний зошит із помітками Майстра зберігаю у себе.

Георгій Ткаченко Цікавими були контакти із старійшиною кобзарського цеху Георгієм Кириловичем Ткаченком. Він грав на старовинній так званій “харківській” бандурі, там і стрій, і спосіб гри дещо інший, ніж на сучасній хроматичній бандурі. Його спів був помережаний жалісними інтонаціями. Це від нього почув я думу “Про правду і кривду”, пісню “Ой горе тій чайці-небозі”, які додалися до мого “тезаурусу інтонацій”.

В мене вже була кобза, і, почувши мій спів, знаний кобзар запитав: а хто тебе навчив так співати? Бо, каже, такий спів я чув від кобзарів ще у своєму дитинстві. Я міг сказати лише одне – тексти Сковороди: спочатку навчили мене відповідним мелодіям, а потім і відповідному їх виконанню. Георгій Кирилович, ентузіаст “харківської” бандури, майстер гри на цьому інструменті вже мав своїх учнів, нині відомих митців. Пропонував і мені перейти на таку бандуру; провів зі мною кілька занять, та в мене нічого не вийшло – не переходили пісні на інший інструмент. Тоді, відпускаючи мене, він сказав: “Петре, не треба говорити, що ти мій учень”. Ну, от, я і не кажу, але вкрай вдячний цій людині за її слова, за те, що донесла до наших часів глибинну інтонацію душі народної!

Майстрові – золоті руки, Миколі Антоновичу Прокопенку тут присвячено цілий розділ. Отже, подяка й тобі у віках, мій Майстре!

Дякую, радуюся спілкуванню із живущими, та завжди пам’ятаю тих, кого нема серед нас!


 

^ вгору

В обіймах Мельпомени

Відаю людину Не знав, не думав, не гадав, що сковородинський шлях приведе мене на роботу до театру, але сталося! Спочатку був ремонт друкарської машинки у бюро; результат, як завжди, відмінний – усе працює… А потім слово за слово з керівником театральної майстерні “Сузір’я” Олексієм Кужельним, кажу: а я ще й пісні співаю! Каже: які? А я відповідаю – власні, на вірші Сковороди. Зразу ж отримую запрошення – показати пісні у театрі. Після прослуховування мені запропонували участь у спектаклі “Сад Божественних пісень” за п’єсою Валерія Шевчука.

Грав та співав я у пролозі та перервах між діями. Мене взяли у штат майстром по світлу. Роботу засвоїв швидко – і почалося моє приховане студентство в галузі акторської майстерності. А вчитися було в кого, бо на ангажемент запрошували кращих акторів київських театрів. Та згадаю лише одну постать – Богдана Ступки.

Він грав Сковороду у нашому спектаклі. Поява його в залі була несподіваною. За задумом режисера, він відділявся від лівої стіни і повертався до зали. І все – серед нас був Сковорода! Ще не було слів, лише рухи та вираз обличчя. Слова промовляв вже Григорій Савич!

Це разюче перевтілення я спостерігав із моторошним серцем на кожному спектаклі, на кожній репетиції. На одній з репетицій Богдан Сильвестрович, повернувшись до мого пульту, прокинув скорою говіркою: “Нічого не розумію, нічого не розумію…” Не дивно, адже певну частину тексту актор промовляв давньою мовою. Тоді, на початку 1990-х років і я співав давньою мовою. Бачив, що люди слухають мій спів, поважають услід за Сковородою, та очі слухачів якісь відсутні, бо не слідкують за думкою філософа. Цю ваду здолав я згодом, перекладаючи давні тексти на сучасну українську мову.

А тоді у “Сузір’ї” Богдан Сильвестрович якось проекзаменував мене, запитавши: “Яка різниця між поняттями: життя та житіє”? Я почав бубніти щось приблизне і можливе, а Богдан Ступка відповів чітким формулюванням Сковороди: “Житіє означає – народитися, їсти, рости та зменшуватися. А життя, то єсть плодоношення, що зродилося із зерна істини, що панувала у серці людини”. Він вивчив це по ролі, а я пізніше – по життю, коли прийшов до створення спектаклю “Відаю людину”.

У цьому спектаклі, де я граю-не граю себе-Сковороду, частина рухів, інтонацій, міміки перенесена з тих часів… із гри великого Майстра, якого теж вшановую, як свого вчителя!


 

^ вгору

До джерел

Обкладинка У якомусь із перших моїх інтерв’ю на питання про джерела моїх пісень я відповів коротко – народний спів. Це не була вигадка, але й правда була не вся. Згодом, я таки знайшов чотири інтонаційні джерела, прислухаючись до яких, міг вільно одягати тексти Григорія Сковороди у шати моїх мелодій.

По перше, це – народний спів, усе, що я чув по київському радіо з дитинства. Тут і гра Андрія Бобиря, і спів Оксани Петрусенко, і українські хорові пісні, і таке інше.

По друге, це – церковний спів. Колись, у мої 10 років, ми поїхали до родичів у Шполу, що на Черкащині. Був 1956 рік, боротьба із релігією триває, у Києві діючі церкви були невідомо де. А тут на цвинтарі капличка. Якось на прогулянці мене повело дорогою просто до неї. Я побачив невеликий натовп людей і почув віддалений спів. Він був і схожий, і несхожий на музику, яку я чув досі. Я наближався, спів ставав виразнішим, більш визначеним. І раптом я здогадався: це був не просто спів, це була розмова з невидимим, незнаним для мене, але явним Співрозмовником! З того часу церковний спів має для мене саме таке означення.

Третє джерело моїх пісень – світова класична музика з найдавнішої до сучасної (якщо це музика, а не імітація чиєїсь істерики).

І четверте джерело – класична українська музика 18-го століття. Звичайно ж, Ведель, Бортнянський, Березовський. Без хору Максима Березовського “Не отвержи мене…” точно не було б моїх пісень на вірші Григорія Сковороди.

А восени 2018 року підсумком усієї моєї, ледь не сорокарічної, праці вийшла друком книжка “Сад Божественних пісень”, де вміщено тексти й нотний запис 30-ти пісень “Саду” – за числом творів Григорія Сковороди. Маю за це подякувати панові Сергію Кандулу, українцю з Полтавщини, який здобув вищу освіту в Німеччині і зараз живе та працює в Швейцарії. Його дружина Олена, фаховий музикант, відредагувала мій нотний запис, а Сергій Кандул зробив макет, надавши легкого, пружного дизайну цьому неординарному виданню.

ПОДЯКА ВАМ, ДРУЗІ МОЇ! ПОДЯКА ВАМ, МОЇ ВЧИТЕЛІ, МОЇ МАЙСТРИ!

Ерфурт-Київ
2017-2019


 

^ вгору

3 вересня 2020   (оновлено 19.09.2020)   //   Категорії: ІНСТРУМЕНТИ, Кобза семиструнна, Новини   Автори:   Майстри:   Виконавці: ,            
Навігація

Наступна публікація: